Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

долина, що нею тече струмочок, цілком гармонувала з позбавленими листя золотими ялинками. Вдень я блукала неймовірно чарівливим листопадовим гаєм, все ще гнана вперед цією красою, а увечері спостерігала за останніми променями сонця: воно саме вже зайшло, але його проміння ще гуляло землею. Вечір був м’яким і немов загорнутим у величезну задумливу сіру незворушність полів і пагорбів — незворушність, пронизану багатьма боязкими прекрасними звуками, які я чула, наслухаючи душею, так само як багато інших звуків чую вухами. Трохи пізніше на небо поважно виступила процесія зірок, які повідали мені чарівні історії.

Але сьогодні було похмуро. А в сутінках мене ще й покинуло натхнення. Я писала весь день, а ввечері більше не змогла. Я зачинилась у своїй кімнаті й міряла її кроками, подібно до ув’язненої в клітці звірини. «Ось опівночі пробив замковий дзиґар»[26], однак про сон годі й думати. Я не можу спати. Дощ, який б’є у вікна, надто гнітючий, а шум вітру подібний до марширування цілої армії духів. Усі крихітні примарні радості минулого переслідують мене, як і примарні страхи майбутнього.

Я, як дурепа, думаю про Розчаровану Оселю, яка стоїть на пагорбі, оточена ревом бурі. Якимось чином ці думки змогли завдати мені найсильнішого болю. Іншими ночами мені здебільшого зле через те, що я й гадки не маю, де цієї зими буде Дін, або через те, що Тедді не написав до мене жодного рядка, або ж просто через абсолютну самотність, яка ламає броню моєї витримки. У подібні хвилини я повертаюся до свого старого щоденника, який дарує мені певну полегкість. Це ніби поговорити про свій стан із вірним другом.

30 листопада 19…

Зараз маю у вазонах дві хризантеми і троянду. У троянді немов поєднані пісня, мрія і чар. Хризантеми теж дуже гарні, однак їх і троянду ліпше тримати подалі одне від одного. Це красиві яскраві квіти — рожеві із жовтим, такі веселі і, схоже, цілком задоволені собою. Однак якщо поставити коло них троянду, то раптова зміна приголомшить. Тоді хризантеми видаватимуться вульгарними й неохайними дівками, що працюють у кухні і випадково з’явилися побіля статечної причепуреної королеви. Бідолашні хризантеми не винні в тому, що вони не народилися трояндами. Тому, дбаючи про них, я поставила їх до окремого вазону і тепер насолоджуюся ними.

Сьогодні я написала гарне оповідання. Мені здається, навіть пан Карпентер залишився б ним задоволений. Я була щаслива, пишучи його. Однак коли я закінчила й повернулася з небес на землю…

Що ж, я не збираюся буркотіти. Принаймні, життя знову стало життєвим. А воно таким не було протягом усієї осені. Знаю, тітка Лаура увесь цей час вважала, що в мене починаються сухоти. А я — ні. Це було б занадто по-вікторіанськи. Я лише усвідомила деякі речі й опанувала їх, і відтепер я розважлива вільна жінка. Незважаючи на те, що я досі відчуваю в роті гіркий присмак дурощів.

О, мені справді ліпшає. Я знову повертаюся до життя, а тітка Елізабет вечорами читає мої оповідання тітці Лаурі та кузенові Джиммі. Відтепер я досить весело проводжу кожен сьогоднішній день. Хоч і досі не можу зазирнути у завтрашній.

15 січня 19…

Сьогодні я вибралася на прогулянку на снігоступах при світлі місяця. У повітрі літав чудовий морозець, а сама ніч була такою вишуканою: в ній була зимна зоряна світла лірика. Деякі ночі схожі на мед, інші — на вино, а бувають іще подібні до полину. Сьогоднішня саме з тих, які схожі на вино. Біле вино, чисте й ігристе казкове вариво, яке одразу б’є в голову, щойно його скуштуєш. Зараз я відчуваю трепет надії, очікування та перемоги над тими силами, які ще лиш минулої ночі мучили мене о третій годині.

Щойно я підійшла до свого вікна і визирнула з нього. Сад увесь білий і досі залитий місячним сяйвом. Він видається ебонітовим від тіней і сріблястим від морозного снігу. У ньому витонченим візерунком сплелося голе гілля дерев, які здаються вбитими горем. Але так лише здається. Уся кров і життєва сила зібрана зараз у їхніх серцях, а згодом вона захвилюється, сягне гілок і дерева вберуться в шати з зелених молодих листочків та рожевих суцвіть. А трохи згодом, котрогось ранку підіймуть свої труби й Золоті дерева.

А там, далеко за нашим садом лежать білі й самотні у місячному сяйві поля. Самотні? Я не хотіла писати це слово. Воно саме вирвалося. Я не самотня: у мене є моя робота, мої книги і очікування весни. І я знаю, що це просте і спокійне захоплення в десятки разів краще і щасливіше за те гарячкове життя, яке я мала минулого літа.

Я вірила в це, доки не записала. А тепер більше не вірю. Це неправда. Це застій!!!

О, я… я таки самотня. Це самотність від думок, якими нема з ким поділитися. Який сенс заперечувати це? Коли я тільки-но зайшла з прогулянки, я була переможницею, однак тепер мій штандарт знов упущений у придорожню пилюку.

20 лютого 19…

Певно, щось трапилося з кислою сутністю лютого. Цьогоріч це грізний місяць. Погода протягом кількох минулих тижнів мала Мурреївський норов.

Похмура завірюха і бурхливий вітер женуть змучених привидів ген за пагорби. Я знаю, що десь там, за деревами, Чорноводдя перетворилося на щось сумне і чорне посеред білої пустки. Але велична темна сніжна ніч за вікном робить мою затишну кімнатку, в якій потріскує вогник, іще затишнішою, а я почуваюся більш задоволеною своїм життям, аніж тієї прекрасної січневої ночі. Ця ніч не така… образлива.

Сьогодні у ґласфордському журналі побачила оповідання, яке проілюстрував Тедді. У зображенні головної героїні я побачила власне обличчя, яке дивилося на мене з моїм власним виразом. Це завжди змушує у мені прокинутись якесь дивне відчуття. А сьогодні це мене розсердило. Моє обличчя не може щось для нього значити, якщо нічого не значу я.

Щоправда, колись я вирізала його малюнок