Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

Іній припорошив густий чагарник, бур’яни довгою мережкою облямовували клумби з квітами, а дім по вікна загруз між дрібними кущами та невисокими деревами. Тут росли лише хвойні дерева, або ті, яким не потрібен особливий догляд, вони буйно розрослися, та пишними їх все ж не можна було назвати. Тут усе було холодне й непривітне і чимось нагадувало арктичні джунглі. А якщо подивитися на будинок, то здавалося, з таким фасадом і класичними колонами, він гарно виглядав би десь на Середземному узбережжі. Натомість, він хиріє на суворих вітрах півночі. Класичні орнаменти на будинку лише підкреслювали контраст. Каріятиди[11] і маски сумно дивилися з кутів будинку на запустілі садові доріжки. А самі завитки колон, здавалося, перекрутилися від холоду.

Отець Бравн пройшов сходинками, які заросли травою, до вхідних дверей і постукав. Потім він почекав кілька хвилин, постукав знову і став терпляче чекати, спершись спиною на одвірок і роздивляючись ландшафт, який починав темніти мірою того, як насувалася тінь величезної хмари, що пливла з півночі. Над головою отця Бравна чорніли колони портика, а над ним нависав опаловий обідок хмари. Темна хмара, здавалося, опускається все нижче і нижче, ще трохи, і від блідого зимового неба залишилося лише кілька срібних пасем. Отець Бравн чекав, та з будинку не було чути ані звуку.

Тоді він швидко зійшов сходинками вниз і обійшов будинок, сподіваючись знайти инший вхід. Коли священик знайшов бічні двері, то постукав, чекаючи відповіді. Потім він натиснув на клямку, переконався, що двері зачинені на ключ чи засувку, і пішов вздовж стіни, подумки прораховуючи всі можливі варіянти й обдумуючи, чи ексцентричний містер Елмер часом не забарикадувався у глибині будинку так ретельно, що тепер навіть не чує стукоту. А може, він саме зараз споруджує барикади, думаючи, що це стукає мстивий Стрейк.

Також цілком можливо, що коли слуги залишали будинок, то відчинили лише одні двері, а господар їх зачинив. Та, мабуть, вони не надто турбувалися про заходи безпеки, коли залишали цей дім. Отець Бравн продовжував обходити будинок. Через декілька хвилин він повернувся до того місця, звідки й почав свої пошуки. І саме тут він побачив те, що шукав. Засклені двері однієї з кімнат ззовні заросли плющем, вони були нещільно зачинені, напевно, про них просто забули. Зробивши крок, отець Бравн опинився у кімнаті, обставленій комфортно, але дещо старомодно. У цій кімнаті були сходи нагору, з иншого боку були ще одні двері у сусідню кімнату, а ще инші двері з червоним склом, якраз навпроти вікон і гостя, були зразком пережитку і багатства. Праворуч на круглому столику стояло щось на кшталт акваріума, велика скляна чаша з зеленавою водою, в якій плавали золоті рибки, а навпроти — пальма з великими чудернацькими листками. Усе було таке запилюжене, таке вікторіянське, що телефон у глибині кімнати здавався чимось щонайменше недоречним.

— Хто тут? — почувся різкий голос з-за дверей з червоним склом. У голосі відчувалася тривога на недовіра.

— Чи я міг би побачити містера Елмера? — ніби вибачаючись, запитав отець Бравн.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов чоловік у синьо-зеленому домашньому халаті. У нього було розтріпане, скуйовджене волосся, ніби він щойно прокинувся і встав з ліжка, а от його очі вже прокинулися, і погляд був живим, навіть стурбованим. Отець Бравн знав, що такі суперечності притаманні людям, які живуть у постійному страху. У чоловіка був тонкий, орлиний профіль, та насамперед вражав неохайний, і навіть якийсь дикий вигляд його темної бороди.

— Я — містер Елмер, — сказав він, — та відвідувачів уже давно не чекаю.

Щось у неспокійних очах цього чоловіка спонукало отця Бравна перейти відразу до суті справи. Якщо у господаря справді манія переслідування, то він не образиться.

— Я намагаюся з’ясувати, — м’яко сказав отець Бравн, — чи ви справді більше не чекаєте відвідувачів?

— Ви маєте рацію, — цілком спокійно погодився господар. — Одного відвідувача я таки чекаю. Цілком можливо, що він буде останнім.

— Сподіваюся, ні, — відповів отець Бравн. — У кожному разі, я тішуся, що не дуже подібний на нього.

Пан Елмер здригнувся від злобного сміху.

— Ви зовсім не подібні, — сказав він.

— Містере Елмер, — перейшов до справи отець Бравн, — вибачте мені мою сміливість, та один з моїх знайомих повідомив мене про ваші труднощі і попросив з’ясувати, чи я міг би вам чимось допомогти. Правду кажучи, у мене є деякий досвід у таких справах.

— Немає і не було справ, подібних на цю, — заперечив містер Елмер.

— Ви хочете сказати, — сказав священик, — що трагедії, які трапилися у вашій родині, не були випадковими?

— Так, і ці вбивства не є звичайні, — відповів містер Елмер. — Людина, яка довела моїх братів до смерти, — це породження пекла, і його сила теж походить звідти.

— Кожне зло має одне і те ж походження, — серйозно сказав отець Бравн, — а звідки вам відомо, що це не звичайні вбивства?

Елмер відповів жестом, запрошуючи гостя сісти, а сам поволі вмостився в иншому кріслі і руками обхопив коліна. Коли він підняв очі, то в них з’явився м’який і задумливий вираз, а голос звучав уже приязно і впевнено.

— Зрозумійте, — почав він, — я зовсім не хочу, щоб ви вважали мене нерозумною людиною. Я дійшов до цих висновків саме завдяки розуму. Я прочитав чимало книжок, адже лише я успадкував від батька знання, і ще його бібліотеку. Але те, про що хочу вам розповісти, я не вичитав у книжках, я побачив на власні очі.

Отець Бравн кивнув, і його співрозмовник продовжував, підбираючи потрібні слова.

— Стосовно старшого брата я спочатку не був до кінця певен. Там, де його знайшли, не було жодних слідів, відбитків. Револьвер лежав біля нього. Але незадовго до цього випадку він отримав лист з погрозами від нашого ворога, а на листі був знак — крилатий кинджал. Це один з кабалістичних знаків. Служниця сказала, що у сутінках бачила, як у вздовж стіни саду щось проповзло, щось, трохи більше за кішку.