Камі Гарсія - Чарівні створіння

Ридлі обернулася до Мейкона:

— Ти завжди її переоцінював. А вона ніщо.

Я хотів вирватися від Ридлі, хотів сам ухопити її і витягнути надвір, але не міг зробити й кроку…

Потім луснуло ще одне вікно, потім іще… Все розліталося на друзки — тарілки, келихи, скло на картинах; об стіни билися меблі, а вітер, увірвавшись із силою урагану, заглушив усе своїм ревом. Зі столу разом зі свічками й посудом злетіла скатертина, розкидаючи все навкруг. Здавалося, кімната почала обертатися. Усе витягнуло до вхідних дверей. Мовчун Редлі заверещав жахливим людським криком. Хватка Ридлі трішки послабла, я щосили кліпав, намагаючись не втратити притомність.

А в самому вирі стояла Ліна. Вона не ворушилася, і тільки вітер хлистав її косами по обличчю. Що ж урешті-решт відбулося?

У мене підкосилися ноги, і, перш ніж зомліти, я відчув порив вітру — справжню силу, що в буквальному сенсі відірвала від мене Ридлі, а її виштовхнула з кімнати. Падаючи на підлогу, я почув Лінині слова, чи принаймні мені так здалося.

— Забирайся від мого хлопця, відьмо.

Від мого хлопця?

Це про мене?

Я спробував усміхнутися, але натомість просто знепритомнів.

9. Х

Тріщина на стелі

Прокинувшись, я не міг збагнути, де я. Шукав бодай якусь підказку, і першими мені впали у вічі слова. Я вчитався. Простісінько на стелі над ліжком рясніли фрази. Ймовірно, написані фломастером.

миті стікаються в одну,

це не підвласно часу

І ще сотні інших фраз, частин речень, цитат із віршів, випадкових слів. На дверях однієї з вбудованих шаф було нашвидкуруч написано: все вирішує доля. На іншій — аж доки не стикнешся з фатумом. Двері вздовж і впоперек чорніли словами відчайдушний / непохитний / приречений / усесильний.

На дзеркалі читалося розплющ очі, а на вікні — і побач. Навіть на блідому абажурі, темніючи нескінченними хвилями, звивалося освітити—темряву—освітити—темряву.

Це ж Лінині вірші! Нарешті я хоч щось із них прочитаю. Лінина кімната відрізнялася від решти будинку не лише чорнильними візерунками. Вона була маленькою і затишною; її під жерстяним крилом ховав дах. Над головою в мене обертався вентилятор, розрізаючи лопатями слова. Усі меблі й полиці були завалені стосами зошитів на спіральці, а на тумбочці біля ліжка височіла піраміда книжок. Це були вірші Сильвії Плат, Томаса Еліота, Чарльза Буковскі, Роберта Фроста, Едварда Каммінза. Ну, бодай їхні імена були мені знайомі.

Я лежав на маленькому білому залізному ліжку, закороткому як на мій зріст. Так, у Ліниній кімнаті, на її подушках. Вона ж скрутилася калачиком у кріслі в ногах ліжка, підперши голову рукою.

Я сів, відчувши, як зашуміло у вухах.

— Що сталося?

Я був певен, що зомлів у їдальні, але деталей не пам’ятав. Останнє, що пригадувалося, це холод, що заморожував тіло, неможливість говорити і Лінин голос. А ще вона нібито назвала мене своїм хлопцем, однак, оскільки я швидко вирубився та й нічого такого між нами досі не відбувалося, хтозна, чи казала вона це насправді. Чувак, зізнайся, ти просто хотів це почути.

— Ітане! — зіскочила з крісла Ліна і перестрибнула до мене на ліжко. Однак з усього було видно, що вона тримає дистанцію. — 3 тобою все гаразд? Ридлі вчепилася в тебе, як п’явка, а я й не знала, що мені робити. А потім побачила, що тобі дуже болить, і все вийшло саме собою.

— Ти маєш на увазі ураган у їдальні?

— Так буває, — знітившись, опустила вона очі. — Я щось відчуваю… лякаюся чи злюсь, а потім… а потім ось так.

Нахилившись, я накрив її руку своєю. Мене знову пройняло теплом.

— Що, самі собою лускають шибки?

Вона підняла на мене очі, і я стиснув її долоню. Цієї миті мені здалося, що в кутку над Ліниною головою почала розповзатися стара тріщина. Вона перекреслила стелю, зробила завиток навколо ажурної люстри і повернулася назад. На стелі у Ліниній кімнаті з’явилося серце, точно таке, як малюють на листівках чи в записках.

— Ліно.

— Що?

— А твоя стеля нам на голову не впаде?

Підвівши голову, вона побачила тріщину. Потім закусила губу і ледь помітно почервоніла.

— Не думаю. Це просто тріщина.

— Це теж твоїх рук справа?

— Ні, — вона зашарілася ще більше — тепер почервонів навіть кінчик носа.

Ліна відвела очі, і хоча мені було цікаво знати, про що вона думає, бентежити її я не хотів. Я лише сподівався, що її думки стосуються і мене, і того, що я зараз тримаю її долоню, і того слова, що я почув перед тим, як зомліти.

З цікавістю я глянув на тріщину — вона багато про що говорила.

— А ти можеш… ну… відмінити ось ці мимовільні штуки?

Ліна полегшено зітхнула: я дуже доречно змінив тему.

— Інколи. Буває, що й так. А часом мене настільки переповнюють емоції, що я не в змозі їх контролювати. Та й залагодити нічого потім не можу. Навряд чи я б склеїла вікно у школі чи зупинила б грозу того дня, коли ми зустрілися.

— Ну, в зливі ти не винна. Ти ж не можеш відвадити усі урагани Гатліна, тим більше, що й досі триває дощовий сезон.

Влігшись на живіт, Ліна зазирнула мені в очі. Вона не відпускала моєї руки, і я тримав її теж. Мене всього аж пробирало від тепла її долоні.

— Ти хіба не бачив, що сталося вчора?

— А може, інколи ураган — це просто ураган?

— Доки я в Гатліні — сезон дощів йому забезпечено, — вона спробувала забрати руку, але через це я ще сильніше стис пальці.

— Прикольно. А мені здається, що ти просто дівчина.

— Не зовсім так. Я ціла неконтрольована система злив. Більшість чародіїв мого віку вже вміють керувати своїми силами, а мені переважно здається, що це вони керують мною.

Вона вказала на своє віддзеркалення. Просто на наших обличчях у свічаді з’явився новий напис: хто  ця дівчина?

— Я намагаюся збагнути, але іноді здається, що мені це так і не вдасться.

— А в усіх чародіїв однакові сили? Чи дар… Чи як там це назвати.

— Ні. Ну, прості речі — наприклад, рухати предмети — можуть робити всі. А далі вже у кожного свій дар.

Мені страшенно закортіло, щоб у нашій школі ввели дисципліну на кшталт «Усе про чари» абощо. Мені завжди таке подобалося, і я б залюбки відвідував уроки. Єдиною, у кого я досі спостерігав незвичайні здібності, була Амма. Ну, коли людина вміє