Камі Гарсія - Чарівні створіння

— Але ж ми з тобою однакові! — неначе вередлива дитина, канючила Ридлі.

В цю мить ледь помітно захитався стіл, а в келихах загойдалася темна рідина. Потім я почув ритмічне постукування по даху. Дощ.

Ліна вчепилася в стіл побілілими пальцями:

— Не однакові. Ти не така, — прошипіла вона.

Я відчув, як Ридлі напружилася. Її рука й досі змією обвивала мою.

— Ти гадаєш, Ліно, що набагато краща за мене? Так? Ти ж навіть імені свого справжнього не знаєш! І твоїм стосункам — кінець. Почекай лише — тебе теж оберуть, і ти побачиш, як усе відбувається насправді, — Ридлі зайшлася недобрим болісним сміхом. — Ти й гадки не маєш, однакові ми чи ні. Та вже за кілька місяців ти станеш точнісінько така, як я.

Ліна кинула на мене зляканий погляд. Стіл захитався дужче, на ньому заторохкотіли тарілки. Надворі спалахнула блискавка, і дощ почав заливати вікна слізьми.

— Замовкни!

— Скажи йому, Ліно. Хіба ж Сірничок не має права знати? Ти ж сама не в курсі — темна ти чи світла. Бо це від тебе не залежить!

— Я сказала, замовкни! — скочила Ліна з-за столу, відкинувши стілець.

Ридлі знову почувалася, як риба у воді.

— Ти ж розкажи йому, як ми разом жили, в одній кімнаті — як сестри. І ще рік тому я була точно такою, як ти, а тепер…

З того боку столу підвівся Мейкон і тяжко схилився на стіл. Його й без того бліде обличчя ніби зовсім утратило колір.

— Ридлі, досить! Я тебе викину геть, якщо ти мовиш іще бодай слово!

— Не викинеш, дядьку. Для цього в тебе сили забракне.

— Не переоцінюй своїх можливостей. Жоден темний чародій на землі не має достатньо сили, щоб свавільно вдертися в маєток Рейвенвуд. Я власноруч заговорив це місце — разом з усіма присутніми.

— Ой, дядечку Мейконе, ти забуваєш про славнозвісну південну гостинність… Я не вломлювалася. Мене запросив і привів сюди найкльовіший кавалер Гат-бліна, — посміхнувшись, Ридлі повернулася до мене, знімаючи з очей окуляри. З її очима щось було не те — вони світилися золотом, спалахували вогнями. А ще в неї були вузькі котячі зіниці. Світло, що лилося з цих зіниць, змінило все навкруг.

З тією ж недоброю посмішкою вона й далі дивилася на мене, а її обличчя потемніло, на ньому затанцювали тіні. Чарівні жіночні риси загострилися, шкіра напнулася на кістках, зраджуючи всі жилки, що дедалі помітніше пульсували кров’ю. Ридлі змінювалася в мене на очах, перетворюючись на чудовисько.

І це чудовисько до оселі привів я. До Ліниної оселі.

Тієї ж миті будинок здригнувся і затрусився. Гойдалися кришталеві люстри, миготіло світло. Віконниці рвало вітром, а по даху тарабанив дощ. Шум заглушив усе навколо, як і того вечора, коли я мало не збив Ліну.

Ридлі ще міцніше вчепилася в мене крижаною рукою. Я намагався вирватися, але не міг і поворухнутись. Холод поширювався по всьому тілу, рука почала затерпати.

Ліна з жахом глянула на мене.

— Ітане!

Тітка Дел тупнула ногою, аж під нею здригнулися дошки підлоги.

Я продовжував замерзати — холод підступав до горла, ноги не рухалися. Я не міг вирватися з лещат Ридлі й не міг пояснити, що зі мною відбувається. Ще кілька хвилин — і мені би просто перекрило кисень.

З того боку столу залунав спокійний жіночий голос. Це говорила тітка Дел.

— Ридлі, дитинко, я казала тобі не приходити. Ми нічого не можемо для тебе зробити. Пробач.

Мейкон був жорсткіший:

— Ридлі, за рік може змінитися все що завгодно. Тебе було обрано. Ти знайшла своє місце в Порядку речей. Ти більше не з нами і маєш піти.

За мить він стояв просто перед нею. Чи то вже мені марилося? Навкруг мене почали обертатися обличчя й голоси, я ледве дихав і так замерз, що щелепи заклякли і я навіть не міг поцокотіти зубами.

— Забирайся геть! — закричав Мейкон.

— Ні!

— Ридлі! Припини! Ти маєш піти. Рейвенвуд не місце для темних сил. Будинок заговорений, охороняється Світлом. Ти не зможеш довго тут перебувати, — наполягала тітка Дел.

— Мамо, — майже загарчала у відповідь Ридлі, — я не піду. І ти мене не змусиш.

Її гнівну промову урвав голос Мейкона:

— Сама знаєш, що це не так.

— Я вже сильніша, дядьку Мейконе! Ти не зможеш мене контролювати!

— Так, твоя сила зростає, але мене тобі не здолати. І я робитиму все, щоб захистити Ліну. Навіть якщо це завдасть шкоди тобі. Навіть якщо…

Цих слів для Ридлі виявилося занадто.

— Ти так учиниш? Зі мною? Рейвенвуд — темне місце і завжди було таким, ще з часів Авраама. Він — з нашої когорти, і Рейвенвуд має належати нам! Чому ти називаєш його світлим?

— Тепер Рейвенвуд — Лінина домівка.

— Твоє місце зі мною, дядьку М.! І з нею.

Ридлі підвелася, потягнувши мене за собою. Тепер посеред їдальні стояли усі троє — Ліна, Мейкон і Ридлі. Такий трикутник мав надто гострі кути.

— Я вас не боюся.

— Можливо, але тут твої чари не діють. Ти безсила проти всіх нас і проти природниці.

Ридлі загиготіла:

— Це Ліна у нас природниця? Не смішіть мене! Я бачила, що роблять природники. В неї від такого пуп розв’яжеться!

— Катакліст і природник — це не одне й те саме.

— Та невже? Хіба катакліст — це не природник, що перейшов на темний бік? Та це два боки однієї медалі!

Про що це вона? Я вже нічого не міг збагнути.

Потім я відчув, що остаточно закляк і от-от знепритомнію. Мабуть, прийшов час умирати. З теплом моєї крові з мене витягнули все життя. Я почув грім, полічив до одного і побачив блискавку. Вона відколола гілку від дерева біля самісінького вікна. Гроза розгорялася прямісінько над нами.

— Ти помиляєшся, дядьку М., і дарма борониш Ліну. Вона не природниця. Її долю відкриє лише її день народження. Це ти зараз гадаєш, що вона світла, бо вона така юна і невинна, але все це пусте. Чи не була я такою ще рік тому? А з того, що розповів мені Сірничок, вона радше темна, ніж світла. Грози? Блискавиці? Нещасні випадки в школі?

Вітер посилився, і Ліна розгнівалася ще більш. У її очах я бачив лють. Так само, як на уроці англійської, луснула шибка. Я вже розумів, чим це скінчиться.

— Замовкни! Ти не тямиш, що верзеш!

До їдальні увірвалися дощ і вітер, і зі столу на підлогу полетіли тарілки. Келихи