Камі Гарсія - Чарівні створіння

— Вона не може залишитися, — не тямила себе від люті Ліна.

— Все гаразд. Тут тобі нічого не зашкодить, — запевнив її Мейкон. Але Ліна не боялася — вона просто кипіла гнівом.

— Ти певен? — посміхнулася Ридлі.

— Вечеря готова, а ви знаєте, як Кухня не любить подавати холодну їжу, — провадив Мейкон, повернувшись до їдальні. Усі вишикувалися за ним, хоча, по правді кажучи, навряд чи хтось його взагалі почув. Першим причалапав Мовчун, а за ним — Раян. До них приєдналася тітка Дел під руку з сивочолим чоловіком, скоріш за все — ровесником мого батька. Одягнений у сорочку зі шлярками, високі чоботи і дивну довгу мантію, він був схожий на персонаж із маминих старовинних книжок. Разом ці двоє здавалися експонатами зі Смітсонівського музею[10].

Потім до кімнати увійшла дівчина, схожа на Ридлі, щоправда, скромніше одягнена і на вигляд не така небезпечна. У неї теж було довге пряме біляве волосся і трохи охайніший варіант скубаного чубчика. Вона одразу уявлялася зі стосом книжок на зеленій галявині біля університету — Гарварду чи Єлю. Дівчина зустрілася з Ридлі очима і зазирнула у них так, ніби здатна бачити крізь затемнене скло.

— Ітане, хочу познайомити тебе з моєю старшою сестрою Анабель. Ой, вибач, тобто Ріс.

Як це можна не знати імені рідної сестри?

Ріс усміхнулася і заговорила, обережно добираючи слова:

— Ридлі, що ти тут робиш? Я гадала, ти маєш бути в іншому місці.

— Зміна планів!

— І родини теж, — простягнула Ріс руку і помахала нею перед обличчям Ридлі. Вона чаклувала, як ілюзіоніст над капелюхом під час циркової вистави. Я здригнувся. Не знаю, що спало мені на думку, але на якусь мить здалося, що Ридлі може зникнути або — і це навіть імовірніше — що зникнути можу я.

Але вона нікуди не поділася, і цього разу здригнулася сама, відвівши очі, ніби їй було боляче витримувати погляд Ріс.

Ріс дивилася в обличчя Ридлі, як у люстро.

— Цікаво, чому в твоїх очах я бачу лише її очі? Ви вже повністю одне ціле?

— Знову патякаєш, сестро?

Ріс заплющила очі й зосередилася. Ридлі скрутилася, як проколотий шпилькою метелик. Ріс знову помахала рукою, і на мить обличчя Ридлі перетворилося на похмурий образ іншої жінки. Я вже десь її бачив, от тільки не пам’ятав де.

Мейкон важко поплескав Ридлі по плечу. Окрім мене, він був перший, хто її торкнувся. Ридлі здригнулася, і крізь її стиснуту руку я відчув напад болю. Так, з Мейконом Рейвенвудом не варто було жартувати.

— Що ж, подобається це комусь чи ні, але Збори почалися. Тож я не хотів би, щоб бодай хтось порушував традиції під моїм дахом. Як уже чітко і зрозуміло пояснила нам Ридлі, її запросили. Тому слова тут зайві. Прошу всіх до столу.

Ліна сіла, не зводячи з нас очей.

Тітка Дел на вигляд була ще схвильованіша, ніж тоді, коли побачила Ридлі. Чоловік у мантії лишень заспокійливо гладив її по руці. У цю хвилину до зали з легковажним виглядом увійшов хлопець мого віку — в чорних джинсах, вилинялій чорній футболці та зношеному мотоциклетному взутті.

Ридлі продовжила представляти присутніх:

— Ти вже знаєш мою матір. А це мій батько — Барклі Кент, і брат — Ларкін.

— Приємно познайомитися, Ітане, — зробив крок назустріч Барклі, збираючись потиснути мені руку. Однак, помітивши, що мене тримає Ридлі, він відступив назад. Ларкін обійняв мене за плечі, та коли я глянув на його руку — вона перетворилася на змію і, висолопивши червоного язика, засичала.

— Ларкіне! — зашипів Барклі, й у ту ж мить змія знов стала рукою.

— Та годі вам. Розвеселити вас хочу. Ви ж як на похороні, — очі Ларкіна позеленіли.

Мейкон сів на чолі столу.

— Прошу до столу. Кухня приготувала чи не найкращу святкову вечерю — ми з Ліною вже кілька днів слухаємо, як вона стукотить каструлями й тарілками.

Усі знайшли собі місце за величезним прямокутним столом — темного, майже чорного дерева, на лев’ячих лапах, помережаних загадковими візерунками. Посеред столу мерехтіли величезні чорні свічки.

— Сірниченьку, сідай біля мене, — Ридлі провела мене до вільного стільця навпроти срібної пташки, що тримала картку з іменем Ліни. Можна подумати, в мене був вибір.

Я намагався зустрітися з Ліною очима, але вона не зводила погляду з Ридлі. У її зіницях горіла лють. Мені залишалося тільки сподіватися, що весь її гнів спрямований на кузину.

На вечерю знову подали безліч страв, навіть більше, ніж минулого разу. І щоразу, як я дивився на стіл, на ньому з’являлося щось нове. Смажені реберця, викладені в формі корони, філе з розмарином і купа інших екзотичних страв, яких я в житті не бачив; здоровенна птиця в соусі, начинена грушами і оздоблена павичевим пір’ям, що скидалося на розпушений хвіст. Я сподівався, що це не справжній павич, але, зважаючи на пір’я, розумів, що все може бути. А блискучі цукерки дуже нагадували за формою морських коників.

Однак ніхто, окрім Ридлі, не торкався частувань. Вона ж їла усе.

— М-м-м, обожнюю солодких коників, — тішилася вона, закидаючи дві золотисті цукерки собі у рот.

Тітка Дел, покашлюючи, відлила з карафки темної густої рідини, схожої на вино.

— То що, сестричко, — Ридлі кинула оком на Ліну, — є плани на день народження?

По цих словах вона вмочила пальці у темно-коричневий соус у посудині біля птаха, який, як я сподівався, не був павичем, і багатозначно їх облизала.

— Ми не обговорюємо сьогодні Лінин день народження, — застеріг її Мейкон.

Ридлі подобалася напруга. Вона вкинула до рота ще одного коника:

— Чому?

Ліна дивилася на неї несамовитими очима.

— Тобі немає чого хвилюватися про мій день народження. Тебе не запросять.

— А слід було б. Я маю на увазі, хвилюватися. Це ж така важлива дата, — засміялася Ридлі.

Волосся в Ліни почало закручуватися і розкручуватися саме по собі, ніби ним грався вітер. Але вітру не було.

— Ридлі, я кажу тобі — годі, — почав дратуватися Мейкон. Його тон був такий самий, як тоді, коли я за вечерею дістав з кишені медальйон.

— А чому ти на її боці, дядечку М.? Я росла поряд з тобою стільки ж, скільки й Ліна. Чому ж раптом твоєю улюбленицею стала вона? — на якусь мить у її голосі я почув образу.

— Ти знаєш, справа не в уподобаннях. Тебе обрали. Я нічого не можу з цим вдіяти.

Обрали? Куди? Про що це він? Задушливий туман огортав мене дедалі щільніше, і я вже не