Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

Лягли в заглибині під монолітним виступом якоїсь чорної породи, льотчик згадав про покинутий вертоліт, висунувся, але зразу ж упхався назад.

— Ну все, перевід в іншу частину забезпечений, чорти б тебе забрали!

— А що таке “підкритичний”? — ризикнув спитати Аліссон, механічно відлічуючи секунди, що залишились.

— Глибина залягання заряду в межах максимального викиду. Тобто спалахне під землею, але маківка вибуху вилізе на білий світ. А це означає, що в момент вибуху в межах двадцятимильної зони радіація буде на три порядки вища за природний фон… все, час!

Десь глибоко в надрах землі немов упав і розбився келих — перший звук, який торкнувся слуху. За ним долинув довгий, подібний до ридання стогін — наче під неймовірним тягарем рвалися м’язи і сухожилля, ламалися кістки у атлета-велетня, який намагався впоратися з вагою всієї планети. А потім почалося: удар, гуркіт, тріск, вищання! Аліссона підкинуло вгору, вниз, загойдало, як на хвилях, притиснуло. Йому здалося, що відкололася скеля, але це виявився вертольотчик, важкий, як його вертоліт, і такий же твердий.

Гуркіт затихнув, земля перестала гойдатися, луна від вибуху полинула вмирати в пустелю.

— Встань з мене, бовдуре, — нечемно промовив Аліссон, намацуючи ґулю на тім’ї.

Льотчик виліз із сховку, примружився на сонце і став обтрушуватися.

— От тепер можеш поглянути… якщо не пропала охота.

Охота в Аліссона була. Сопучи, він видерся на скелю і в тому напрямі, де прогримів ядерний вибух, без бінокля побачив рівне сіро-жовте поле до небокраю, пухнасте, мов туманна пелена. Пил, зрозумів він не одразу. Це ж пил! Але чому такий рівний шар?

— Збирайся, приятелю, — буркнув, з’являючись на скелі, пілот; на пелену пилу він навіть не глянув. — Полетиш зі мною, на базі з’ясуємо, хто тебе сюди закинув, Вірджін чи… — Очі льотчика раптом застигли. — А це ще що таке?!

Аліссон простежив за його поглядом. Над розсипом кам’яних уламків, які куріли пилом, стирчало щось жовтогаряче в зелену цяточку, що за формою нагадувало хижу комаху — богомола. У Аліссона мимоволі стиснулися м’язи живота. Він припав до окулярів бінокля і виразно побачив свій ожилий ескіз суперзавра з жахливою, немов з полотен Ієроніма Босха, головою: три кістяних, обтягнутих бородавчастою шкірою, нарости — чи то роги, чи то хоботи, чи то носи, три роги вгорі, три мережаних перепончастих нарости з боків голови і під нею і одне вузьке й довге око з горизонтальною зіницею… Дитинча суперзавра переступило на місці, Аліссон зрозумів, що в нього не чотири і не п’ять ніг, а всі шість! Плюс якийсь огидний білий виступ на грудях, схожий на пухлину.

— Народився! — глухо пробурмотів Аліссон, полотніючи.

Пілот вихопив у нього бінокль, знайомий вираз здивування з’явився на його обличчі, звиклому в умовах військових стосунків носити маску субординації і стандартної готовності виконати наказ.

— Відкіля тут це чудовисько?! Скільки тут літаю — і разу не бачив! О, їх двоє!

Поруч з першим дитинчам суперзавра з’явилося друге, майже його копія, тільки дещо іншого забарвлення.

— Вони ж із жирафу заввишки! Ти бачиш? — Ошелешений пілот озирнувся на Аліссона. — Звідки вони взялися?

— Вибух… — знову пробурмотів Аліссон, думаючи про своє.

— Що?! Вибух синтезував цих тварей?!

— Ні, радіація… хвиля випромінювання прискорила… вірніше, ініціювала спусковий механізм народження… недаремно й кістяк радіоактивний.

Пілот прислухався до чогось, раптом вилаявся, тицьнув Аліссону бінокля і почав спускатися з крутого боку скелі. Палеонтолог отямився. З півдня летів ще один вертоліт, летів зигзагами, то опускаючись, то підіймаючись вище. Він розшукував зниклого напарника.

Пілот добрався до своєї машини, гвинти якої продовжували повільно обертатись на холостому ході, і очевидно зв’язався зі своїми по радіо, тому що другий вертоліт, з двома підвісками сріблястих контейнерів, повернув у їхній бік і сів поряд з першим.

Аліссон пошукав очима новонароджених суперзаврів, однак схил осипу був порожній, бридкі створіння зникли за скелями, злякавшись шуму…

* * *

Кемпер прилетів за годину, злий і небалакучий. Він застав палеонтолога в компанії вертольотчиків, котрі жваво обговорювали якусь проблему.

— Хелло, Вірджіне, — помахав рукою один з-поміж них, без шолому, білявий і кругловидий. — Цей хлопець стверджує, що він твій друг.

— Хелло, Піте. Яким вітром вас сюди завіяло? Ви ж баражуєте західну зону.

— Якби не Боб, — Піт показав на льотчика, що перший побачив Аліссона, — від твого приятеля самі кісточки лишилися б.

Кемпер похмуро погрозив кулаком небу.

— Я ще розберуся з цим сучим сином Рестеллом! Він повинен був попередити мене про заміну щонайменше за три дні.

Піт засміявся; він був молодий, усмішливий, привабливий.

— Рестелл — генерал, тобі до нього не добратися, а якщо хочеш зігнати злість на комусь із близьких, дай прочуханки… ну хоча б Бобові, йому це корисно.

Пілот, який врятував Нормана, не сприйняв жарту.

— Прихоплюй свого приятеля, Віре, і забирайся швидше, бо вам обом це так не минеться. Якщо Рестелл дізнається, що в зону випробувань проникнув сторонній, він згодує тебе тим двом тварям.

— Яким тварям? — не зрозумів Кемпер.

Пілот вирячився на нього.

— Годі розігрувати, хіба не ти їх знайшов?

— Вони вилупилися, — пояснив Аліссон, котрому вже набридло бути ходячим довідником. — Дитинчата суперзавра вилупилися з яєць, ми їх щойно бачили.

— Боронь боже зустрітися з ними ніс у ніс! — пробурмотів Роберт. — Словом, я буду змушений доповісти шефу про знахідку. Вас я не бачив, — звернувся він до Аліссона. — Вірджін доставить вас у Тонопу, а там…

Аліссон заперечливо похитав головою:

— Дзуськи! Це наша знахідка, Вірджіна і моя. Те, що вона на території полігону, не має ніякого значення. В наукових колах вона викличе таку сенсацію, що перевершить навіть відкриття невідомої цивілізації!

— Як вам завгодно, моя справа — попередити. Навряд чи Рестелл допустить сюди цивільних яйцеголових.

Пілот відкозиряв, махнув другому льотчику, і вони розійшлися до своїх машин. За кілька хвилин металеві бабки, зробивши коло над місцем розташування кістяка суперзавра, помчалися на захід. Мовчання гористої пустелі придушило землю ватяною ковдрою.

— Тобі це дійсно загрожує неприємностями? — запитав Аліссон, дивлячись вслід вертольотам.

— А, хай їм чорт! — по-філософському підсумував Кемпер. — Роботу я знайду, не так уже й багато на світі льотчиків, які налітали п’ять тисяч годин над радіоактивними вулканами. Не про те мова. Рестелл справді може запросто виставити нас звідси, і тоді ляснули наші грошики.

— Якби ж то тільки грошики. Це ж відкриття Нобелівського масштабу. Я не перебільшую, в науці подібне народження динозаврів з уцілілих яєць — безпрецедентне! Але найголовніше… — Аліссон не доказав, замислившись.

Кемпер чекав, поглядаючи то на нього, то на свій некрасивий пузатий