Світлана Володимирівна Ягупова - Ризиконавти

Думки повернулися до знахідки, і його знов захопила таємниця, що крилася в появі на світ суперзавра з живими зародками. Повечерявши, він зійшов на невелику пірамідальну скелю і огледів околиці “посадочної площадки”, де приземлився їхній “вагітний яструб”, як назвав літака палеонтолог, або “віслюк” — за образним висловом Кемпера.

Сіро-білу твердінь кам’яної пустелі вже розкреслили довгі чорні тіні від дивних геологічних структур — дайок, які нагадували величезні, немов споруджені людськими руками коричневі стіни, орієнтовані, як спиці велетенського колеса. Це були рештки прадавніх лавових потоків, які вилилися через тріщини в епоху вулканізму і горотворення. Зубовидні скелі-штоки застигли охоронцями древніх вулканів, конуси яких були зруйновані ерозією. Сплюснутий багровий овал сонця падав за обрій в пелену пилу. Білий шрам— слід висотного літака — ділив чашу неба навпіл і встромлявся в сонце опереною стрілою лихого мисливця-велетня.

Аліссон нараз відчув — не почув, а саме відчув — тишу пустелі: величезний простір здибленого каміння завмер у чеканні чогось звично жахливого, як укол для хворої дитини, але таїлися в цьому мовчанні ще й терпеливий спокій матері, і суворий докір батька…

— А взагалі-то дивно, — пролунав над вухом голос Кемпера.

Аліссон здригнувся, озирнувся назад.

— Ти про що?

— Дивно, що в такому хаосі відшукалася пристойна рівна площадка, і якраз у найцікавішому з погляду геології місці.

— Щодо геології не знаю, а з погляду палеонтолога — точно.

— От я й кажу. Ходімо ще раз подивимося здаля на нашу золоту жилу та полягаємо спати. Завтра вранці я маю бути в повітрі, випробування рівно о дванадцятій за місцевим часом, перенесли, гади, на добу вперед. Побудеш сам, а потім я за тобою прилечу.

— А тут залишатися безпечно? Якщо до епіцентру всього двадцять миль…

— Не дрейф, вибух підземний, трусоне трохи і все. Не наближайся до осипу, щоб не засипало ненароком. Але якщо не хочеш лишатися, візьму із собою, хоча це пряме порушення інструкції.

— Гаразд, залишусь. Але тобі доведеться зв’язатись з одним чолов’ягою в Пітсбурзі, він нам знадобиться як спеціаліст.

— Хто він?

— Пітер Маклін, біолог, непоганий хлопець… до речі, брат моєї колишньої дружини. Хоча він у цьому не винний.

Кемпер стенув плечима, однак заперечувати не став.

Антирадіаційні костюми вирішили не надягати, взяли тільки ліхтар, дозиметр, фотоапарат, зарядивши його особливочутливою плівкою. Сутеніло, коли вони вилізли на перевал і побачили м’яку, мінливу ніжно-зелену хмару світіння над напівутопленим кістяком суперзавра. Кістки світилися зеленим, а порода, земля і каміння довкола — жовтим, лише подекуди в цій жовтизні проблискували яскраво-червоні й вишневі іскри, немов жарини або кінчики сигарет. Дивитися на цю світляну феєрію можна було не відриваючись цілу ніч, проте Кемпер знав межі допитливості та ризику.

— Схаменися, Нормане, тут фон теж небезпечний, а зайві рентгени мені ні до чого, та й тобі так само.

Аліссон налаштував фотоапарат, зробив з десяток знімків, і вони попленталися назад, підсвічуючи під ноги ліхтарем.

Перед сном Аліссон визирнув із намету, і небо, запотіле довкола уламка місяця перламутровим туманом, здалося йому твердим, мов кістка.

* * *

Кемпер полетів о десятій ранку, залишивши Аліссону намет, костюм, запас концентратів і рушницю.

— А вона навіщо? — мляво поцікавився стомлений Аліссон: він не виспався, цілу ніч його мучили кошмари.

— Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де згубиш, — посміхнувся Аліссон. — Нехай полежить у наметі, тобі все одно на собі її не тягати, а їсти вона не просить. Забажаєш глянути на “нульову точку” — ось тобі бінокль, видирайся якнайвище на гірку і дивись, напрямок — норд. Хоча навряд щось побачиш, крім хіба що гейзера наелектризованого пилу.

Літак Кемпера, здаля дійсно схожий на пузатого птаха, злетів і зник за скелями. В пустелю повернулася тиша, яка переривалася лише рідкими посвистами вітру. Аліссон зітхнув і взявся до роботи.

За дві години він встиг облазити кістяк суперзавра, взяти зразки грунту в пластикові пакети, сфотографувати всі деталі, сподіваючись на те, що фотоплівка витримає короткочасне перебування в радіоактивній зоні, і з побожністю й жахом помилуватися на зародки всередині зловісних коконів: обидва здалися палеонтологові явно підрослими за ніч і тепер упиралися в стінки яєць подобою лап і хвостів.

Переповнений враженнями, Аліссон повернувся в табір. Дорогою спітнів так, що штани й сорочку довелося викручувати. Він похапцем переодягся в сухе, прихопив бінокля, збираючись залізти на одну з найближчих скель-штоків, як раптом здалеку долинув наростаючий рокіт і над наметом низько пролетів військовий вертоліт. Аліссон бачив, як пілот здивовано — в нього аж щелепа відвисла — дивиться на табір і трясе головою. Вертоліт ледве не ввігнався в гірський схил, зробив пірует і повернувся. Завис над площадкою, здіймаючи хмару пилу. Сів. Відчинилися дверцята, з кабіни вивалився пілот у чорній формі й химерному шоломі і, підбігши до Аліссона, заволав, перекриваючи шум двигунів своєї машини:

— Якого біса ти тут стирчиш, ідіоте?! За три хвилини “час нуль”! Тобі що, жити набридло?!

— Я б не сказав, — стенув плечима Аліссон. — Хіба “Тайгершарк” лежить просто під нами? До нього ж миль із двадцять.

На кілька секунд пілотові немов заціпило, потім він схопив Аліссона за руку і потягнув за собою. Палеонтолог вирвав руку, він нічого не розумів.

— В чому річ, містере квапливець? Займайтеся своєю справою, я вам не заважаю.

Льотчик дивився на нього, ніби зустрів валаамову ослицю.

— Хлопче, ти розумієш, що кажеш? Ти з якого відомства? Щось я тебе раніше не зустрічав…

— Я тебе теж, і, правду кажучи, анітрохи не страждаю від цього, — буркнув Аліссон. — Мене привіз Кемпер.

— Вірджін? Так ти не з бригади яйцеголових? Побий мене грім! Як же вас пропустили на територію? Що ти тут робиш? — Рука льотчика потяглася до кобури пістолета.

— Я пакистанський шпигун, — сказав Аліссон. — Хочу вкрасти секрет приготування здобного тіста з радіоактивного пилу.

— Не жартуй, сміливцю, а то пожалкуєш, що народився. Відповідай, коли тебе запитують ввічливо.

— Я палеонтолог. — Аліссон про всяк випадок примірився, як простіше обеззброїти льотчика. — Мій друг Кемпер знайшов тут кістяк прадавнього динозавра… запросив мене. А що, хіба сьогоднішнє підземне випробування чимось відрізняється від інших?

Пілот здригнувся, кинув погляд на годинника.

— О господи! Він же не знав… лишилося півхвилини, не встигнемо злетіти. За мною! — загорлав він так, що Аліссон заледве не оглух, і кинувся під захист найближчої сіро-коричневої стіни дайки. Переляканий Норман помчав за ним, розуміючи, що вскочив у якусь непередбачену халепу.

— Чого не знав Вірджін? — запитав він на бігу.

— “Тайгершарк” відмінили, — прокричав льотчик. — Замість нього сьогодні випробовують підкритичний