Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

кажу якомога впевненіше. — Я дам йому ім’я… тільки не зараз.

— Ну звичайно ж — після обряду!

В очах у Ярого нетерпіння. Всі дивляться на мене і на щось чекають.

— Починайте обряд, — кажу просто аби щось сказати. І — о щастя! — вгадую. Далі мені нічого не треба робити — тільки дивитись.

На хлопчака налітає одразу троє дорослих чоловіків. Він відбивається, розлючено блискаючи зубами. Його валять на землю й лупцюють досить жорстоко, примовляючи:

— Вовк! Вовк!

— Вовк! — в одне горло вигукують усі три роди.

Наперед виходить, усміхаючись, Головань, устромляє в землю знайомий мені ніж — лезом догори. Хлопець, у три кроки розбігшись, стрибає — і перевертається в повітрі над ножем, обхопивши руками коліна. Приземлюється на ноги й тут-таки випростовується.

— Вовк!

Його вітають. Плескають по плечах. На голову надягають вінок, а іззаду на ремінь чіпляють вовчий хвіст. Хлопець стає рачки, гарчить, шкірить зуби й по-вовчому йде до мене.

— Ім’я, — напівголосом каже Головань за моїм плечем.

А я так задивилась на ініціацію, що забула придумати йому ім’я!

— Р-р-р! — Хлопець зблискує очима. Він увійшов у роль — зараз він вовк, і я ледве стримуюсь, щоб не відступити. У натовпі змовкають розмови й сміх, усі дивляться на мене, бояться пропустити мить, коли назву людину-вовка його іменем, справжнім, з яким йому жити все життя…

— Тримайся, — кажу несподівано для себе. І повторюю голосніше, для всього натовпу: — Тримайсь! Його звуть Тримайсь!

Зіниці хлопця розширюються. Він забуває, що він вовк. Він усміхається, і я розумію, що догодила йому іменем. А три роди кричать, плескають у долоні й тупають ногами так, що здригається земля.

Тримайсь підводиться. Його обіймають з усіх боків — мати, батько, якісь дівчата, дорослі хлопці і зовсім ще діти. Загальний захват ущухає; наперед виходить інший юнак — трохи старший. У нього жовтаве виснажене обличчя і довгі руки. Когось він мені нагадує; весь час, поки хлопця лупцюють, ніби вибиваючи пилюку, качають по землі, поки Головань устромлює в землю ніж, поки хлопець стрибає, а три роди кричать щосили «Вовк! Вовк!», я намагаюся згадати, на кого він схожий.

Він підходить до мене на чотирьох, гарчить, як вовк, дивиться знизу вгору. Вінок з’їхав на праве вухо. Я дивлюсь на нього і знову несподівано для себе кидаю:

— Римус!

І все стає на свої місця.

* * *

Нові вовки — Тримайсь і Римус — святкують присвоєння імен у колі друзів та родичів. Тримайсь — із роду Ведмедя, Римус — із роду Вепра, а друзі у них із роду Роганя, так що і друзів, і родичів назбиралося все селище.

Я потихеньку тікаю з-за столу. Люди-вовки співають бойових пісень, танцюють і змагаються. Пробираюсь порожніми вулицями селища до свого надто великого, надто холодного дому.

Біля криниці бачу самотню застиглу тінь. Людина, як і я, не хоче сьогодні святкувати. Роблю крок назустріч…

Світло зірок лягає на бліде витягнуте обличчя. Безіменна сильно схудла з часу нашої битви. Споганіла. Очі злі й тьмяні.

— Зажди, — кажу я, та вона вже йде геть, несучи в кожній руці по відру. Зникає за рогом.

Я з гіркотою розумію: ще одна моя помилка. Треба було дати їй ім’я, як і хлопцям — сьогодні! Це було б проти закону трьох родів, але за законом справедливості!

Я сама посеред селища. Заглядаю до криниці і бачу, як відбиваються зорі у темній холодній воді.

Зорі?

Рвучко підводжу голову. Там, на страшній височині, повзе по небу тьмяно освітлений вагончик канатної дороги.

* * *

Наступного дня прошу Ярого взяти мене в коло — танцювати Аркан. Ярий дивується. Намагається відмовити. Але зрештою здається. Стаю між Ярим та Носатим — кремезним чоловіком років тридцяти. Кладу долоні їм на плечі. Їхні важкі топірці лягають на мене, пригинаючи до землі.

Я зовсім не впевнена, що зможу витримати Аркана. Але вирішую про себе: нехай це буде випробування. Нехай сьогодні вирішиться, чи вистачить у мене сил зробити те, про що навіть подумати страшно.

Починається рух. Народжується ритм. Я бачу купу хмизу в центрі кола й обличчя тих, хто танцює навпроти; вони розпливаються, розмазуються, я їх не впізнаю. Ритм усе прискорюється й прискорюється, я ледве встигаю перебирати ногами, і душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнене коло не дає піти, не пускає. Болять м’язи, сухожилля на колінах готові розірватись. Я заплющую очі — та все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крихти. Порошинки. Злипаючись в одне ціле, стискаючись під страшним тиском, народжують нову сутність. У чорній порожнечі без гори й низу виникає пульсуючий клубок — він стискається, стискається, розігріваючись дедалі сильніше, він — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

Дуже довга мить.

Я провалююсь усередину себе. Темрява. Високі гори і темні провалля. На найнедосяжнішому верхів’ї — Сонце заплуталось у гілках, горить і не може піднятись. Треба допомогти йому… звільнити… Я тягнусь щосили. Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Відлітаю назад і падаю на спину На новонароджену весняну траву. А просто переді мною — перед обличчям — горить високе полум’я. Навколо кружляють, дзвенять крицею, б’ються, сміються, витираючи першу кров, мої діти — воїни, чоловіки, бійці…

— Це знак, — кажу я. — Це — знамення.

По той бік вогнища сидить Головань. Дивиться запитливо.

* * *

Я лежу, сховавшись, у кущах ожини, на верхівці гори. І дивлюсь на далекий Завод.

Він в імлі. Не туманній, звичній, природній. Ні: над Заводом клубами висить жовтий дим. Приховує від моїх очей те, що людині бачити не належить. Але вистачає й того, що бачу, щоб закричати по-вовчому й наїжачити шерсть на карку.

Завод велетенський.

Гори навкруги вкриті молодим лісом. У тому катаклізмі, про який розповідав Головач, старий ліс вигорів дощенту. На його пожарищі виріс новий — рудуватий. Іржавий.

Підмурівок Заводу залитий бетоном — щільна сіра шуба. Могильник. Саркофаг. Над бетонним валом недоладно стирчать покручені чорні шпилі і ще якісь конструкції. Туман заважає роздивитися їх детально. І туди, в цю моторошну імлу, тягнеться ниточка канатної дороги.

Я заплющую очі. Де зараз Григорій? Що сталося з хлопцями й дівчатами, які ділили зі мною вагон? Що буде з нами всіма?

Якщо довго роздивлятися Завод, людина втрачає волю. Добре, що я вчасно це розумію. Зісковзую з пагорба. Безгучно пірнаю в хащі.

* * *

— Бачила? — запитує Головань.

Важко опускаю голову.

— Тобі не сподобалось. — Головань посміхається. — Страшно.

— Страшно, — згоджуюсь я. — Скажи…

— Що?

— Невже є