Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

старшини вийшов той, котрого назвали Брюховецьким. Се була ще молода, неперестаркувата людина, убраний чепурненько, а очі в його були такі ласкаві, що аж у душу лізли та й під серцем у тебе і в кишені заразом мацали і буцімто тобі папки або кашки давали.

Він звинно, мов покоєвий пахолок, виступив упоперед і ввічливо вклонився на усі чотири боки і, знявши з голови лист, положив його обережненько на стіл, цю стояв серед майдану, мов той лист йому руки попік.

- У! Звинний чолов’яга! - моргнув «дядько» козарлюга. - Не старшині дає, а нам, усьому товариству… Сказано; говори, чорте, з паном.

- Та вже ж по писанію: дарма водиці з сухої криниці. Звісно: дешева риба - дешева й юшка… А наша юшка не з раків.

Положивши лист на стіл, Брюховецький звинно позадкував і застановився трохи поодаль від старшини.

- Ох, юшки просить, - сіпнув за рукав сусіда козарлюгу «дядька».

Тоді до столу зблизився Сірко і узяв лист. Потім осторожно розпечатав його, осторожно розгорнув, як піп євангелію, покликав головою і очима писаря.

- Вичитай лист до громади, пане писарю, - сказав він, даючи йому бумагу.

Писар, взявши бумагу, як кадило у попа, міцно викашлявся.

- На стіл! На стіл, пане писарю! - загули задні. - Бо нам заднім, задріманим, і не видко, і не чути буде.

- На стіл! Та читай голосно, як «Апостола» у церкві!

- Щоб і у Криму, і у Польщі, і у Москві чути було!

Писар, на той час Лаврін Кашпурович, змостився на стіл і почав оголошувати, неначе соборний дяк з амвони:

«Славного і непобідимого війська запорозького низового кошовому отаману, великому отчизни нашої рачителю і защитнику, панам курінним отаманам з паном писарем, усему старшому і меншому війська запорозького товариству доброго від Господа Бога здоровля і на врагів побіди і одоленія желаючи, з низеньким до землі поклоном ознаймую сим нижайшим писанєм моїм, що все ненавидячий добра душевний неприятель іщеть того, як би між православними християнами любов братерськую незгодою засмутити і із брани і кровопролития радість собі і усему бісовському сонмищу учинити.

Чи давно наша мила отчизна, Україна-мати, вашими преславними і кровавими трудами і мого приснопам’ятного родителя державством на найвисший степень слави і могучості вознесенна, всюму миру на удивленнє і пострах із праху ничтожності і із ярма неволі грізно і престрашно воочию явилася! І що ми бачимо нині! О тяжкий сором! О велике горе! Чи не здригнуться у гробі славні кості родителя мого і вождя вашого, коли духовним очам його наша бідна Україна явиться, як убога, запущена, сльозами і кровію дітей її, як дощем, залита? О хітони російських церквей, о мощах святих угодників печерських - о святім Києві скоро враги наші жребій метати будуть. Відбирають у нас Київ, печери святії…»

Послідні слова мов громом уразили громаду, і юна вся міцно, грізно колихнулася від лави до лави, від першого куреня до посліднього.

- Як? Наші святі печери? Наш Київ?.. Хто відбирає?

- Ідемо на Київ! Не дамо Києва!.. Хто сміє!

- Згода, панове! Згода! Читай далі!

- Не дамо Києва недоляшкам! Нехай вони луснуть! Сірко високо підняв булаву. Очі його грізно блищали.

- Панове громада! Дослухайте листа до кінця, тоді скажете вашу волю, - голосно промовив він, високо держачи булаву.

- Слухайте, слухайте, матері вашій! А то киями!

- Га-га! Жовті Води забули ляхи! Берестечко забули!

Булава ще раз піднялась і комусь грозила… Буря стихла. Писар читав.

«А хто виною стількох нещасть отчизни нашої? Виговський Івашко! Виговський, колись славного родителя нашого і ваш власний писар, а нині самого сатани служитель, що відірвав від нас всю тогобочную Україну.. Не повинні ми очі наші, видячи таке поруганє милої матері нашої, отчизни України, від стиду і сорому кривавими сльозами плакати? Чиєю злохитростею і злобою переслідуваний, наглою смертю погиб Мартин Пушкар, полковник полтавський, під самою Полтавою татарськими шаблями на смерть посічений? Єго, Виговського, злобою і злохитростию! Хто самовольством своїм заключив з Польщею постидні гадяцькі пакти, що знову Україну в неволю лядськую, як Ізраїля фараонам в дні они, передають? Він, духом і оком неситий вовк латинський, що в шкуру православної овечки одягнувся! І чого жде славне військо Запорозьке! Чи ви не чуєте, хоробрі лицарі, голосу мого славного родителя, голосу з могили: де ви, хоробрі мої низові товариші!..

- Ми тут, батьку! Ось! - не вдержали декотрі сиві вусаті діти, гукаючи з громади. - Ще наші шаблі не заіржавіли!.. Ми тут! Ось ми!

Піднялось таке, що скільки не махав Сірко булавою, скільки не грозили курінні отамани киями, - нічого не помагало. Майдан клекотав, як Чорне море в хуртовину. Козакам здавалось, що вони чують голос Хмельницького і свої власні вигуки приймали за голос із могили старого Хмеля.

- Веди нас, батьку! Ось ми з тобою! Веди, як водив на Жовті Води, на Польщу, на Волощину!

- На Виговського за Хмельниченка! На Виговського за Київ!

Посланця Юрасевого, Брюховецького, козаки з радощів закидали шапками так, що він мало не віддав Богу душу.

VI

Геть-геть біліють гостроверхі намети козацького табору коло Чигирина. Запорожці не довго гаялись після того, як їм вичитали листа Юрасевого, і зараз почали лагодитись у похід під Чигирин. Сірко був такий отаман, що не знав спокою: у Сірка, як то казали, «діло горіло».

Ще й на світ майже не благословилось, ще Чигирин спав, а Сірко вже ходив тихою ходою коло свого табору, тяжко засмутившись…

- Бідна Україна! - міркував він сам з собою. - Правду пише Юрась, а може й не він - де йому! А його писар, або сей митець Брюховецький правду пише, що бідна Україна, як убога, запущена удовиця-нива, татарськими й польськими копитами коней потоптана, сльозами й крівцею дітей її, як дощем залита, знов в униженнє впала і о святім Києві, як о хітоні Христовім, вороги метати жребій починають.

- А! От вже й Васюта Макогін, Яким Яворницький, і Павло Пелеха не сплять: щось коло коней пораються.

І згадались йому давні часи, коли він ще був молодим козаком… Стоять вони коло Жовтих Вод, ще не знаючи своєї долі… І той Васюта Макогін стоїть з другими козаками в своїй лаві… От-от не за горами перша «потреба» з ляхами… Коли під’їжджає на коні старий Хмель і дає Васюті свого перстеня, щоби скакав до Тугай-бея… О, яка то