Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

те що дались, а самі собі, дурні, й петлю зав’язали.

- Та як же се так, дядечку?

- Та так, хлопче, просто й зав’язали, щоб вони скисли! Будучи з військом, - говорить товариство, - ти підписуйся отак: «Іван Виговський, на той час гетьман війська Запорозького». - Так у його, у сучого сина, «той час» і по сей час тягнеться.

- Довгенький же його час!

- Воно то так, хлопче, а булаву, бач, і бунчук так і досі не вернув Хмельниченку, та сам і по сей час гетьманує.

- Се, значить, тертого хрону підніс. Ну, здорові були.

- Та як же ж се поспільство йому таке дозволило? Як усю старшину чернь та голота не перебила?

- Що голота та поспільство! Вони сліпі, неграмотні, мов кроти, ідо луки та левади копають.

- А ви, дядьки, здорові були, чого гляділи?

- Чого! Звісно: проґавили… Сказано: коли йдеш до вовка на обід, бери пса з собою.

V

А тимчасом на майдані, мов у Києві на Водохрещі, галас і гомін стояв такий, як на рахманський Великдень, що, мабуть, і на небі, і за небом було чути.

Звідки повилазили перекупці з ласощами, з цибулею, з часником і москалі з бородами як лопати і з московськими приказками:

Кваси московські

- Козакам запорозьким:

По дзбанику пити

Во царствії бити.

А другий репетує, аж у вухах лящить:

Збитень гарячий,

К збитню калачик,

Хто збитень п’єть -

Татарву б’єть.

- Пироги подові! Кваси грушові, нарочито дешові!

- Еге! Куштували ми ті кваси московські, - від одного кухлика світ стане як банька, а люди як мухи.

- Бублики! Бублики, солодкі як пундики!

Бублики з маком,

З особистим смаком:

Хто бублики їстиме,

На гетьманстві сидітиме…

А там, коло васюринського куреня, не вгавала бандура, і старечий голос під тренькання струни виводив словами щось капосне:

Тоді ж то козаки, поки старую голову Хмельницького зачували,

Поти і Юрася Хмельниченка за гетьмана почитали;

А як не стало старої голови Хмельницького зачувати,

Не стали і Юрася Хмельниченка за гетьмана почитати:

«Ой, Юрасю Хмельниченку, гетьмане молодий!

Не подобало б тобі над нами, козаками, гетьманувати,

А подобало б тобі наші козацькі курені підмітати…»

- Ач, старий собака, яку погань верзе!.. Подобало б йому ту бандуру об його капосну голову поламати, - пробурчав той козарлюга, що «дядьком» величали.

- Мабуть, підісланець Виговського.

- Ні, то Гарагуля з Прилук усюди вештається, куди вітер: у понеділок за Хмельниченка, у вівторок за Тетерю, а в середу за дідька лисого, як та, кажуть, баба, що в середу постила, а кобилу вкрала.

- Авжеж… Його, як того цигана, спитаєш: якої ти, старче, віри, а він: якої вам треба?

Коли довбиш нараз забив «дрібушки».

- Се вже до військового осаули… Час лавами становитися.

Коли з отаманського куреня якраз виходжає військовий осаула і повагом прямує до січової церкви. Трохи згодом виходить він з церкви з військовою великою корогвою. Так і заграла, полискуючи на сонці, свята корогва: на єдвабному полотнищі з золотими позументами - на середині сріблястий святий хрест, а по ріжках полотнища аж три місяці: срібний ріжок молодика, срібний повний місяць з всевидючими очима й ротом і місяць на ущербі; а на четвертому ріжку корогви - звізда, з якою «волхви путешествовали» на Різдво до Христа.

Вийшов осаула з сею корогвою і стає на майдані проти церкви.

Довбиш пробив двічі. Тоді товариство, усі козаки, що були на майдані, почали мерщій становитися у лави, кожне товариство проти свого куреня. Усі поздіймали шапки, як у церкві. Сонечко так і заграло на тисячах оголених головах козацьких. А чубів, чубів! - мов коси дівочі довгі: той закрутив свого чуба двічі або тричі за вухо, а кінець чуба ще до плеча теліпається, а у того чуб висить додолу, мов кінський хвіст, а де у котрих чуби позаплітані, як коси у дівчат, дрібушками, та тільки без кісників. Вуса теж деякі позакручувані за вуха, а інші мотаються на грудях і доходять аж до пістолів, що стирчать за широчезними шалевими поясами. А стяжки, стрічки з дівочих кіс у ковнірів аж горять на сонці своїми червоними, блакитними, зеленими, синіми і жовтогарячими сербами, мов веселки на небі після дощу.

А от і старшина вихожає з отаманського куреня. Довбиш вибиває їй шану своєю гучною довбнею.

Попереду не йде, а якось-то ніби «гряде», мов преосвященний владика з посохом, батько кошовий отаман, пан Іван Сірко - з «великою» отаманською булавою; за ним суддя з великою срібною печаттю, писар з орлиним пером з «правого» орлиного крила, щоб перо писало одну «правду», і за ними другий осаула з «малою» булавою. Напослідок джура і посланець Юрася Хмельниченка - Івашко Брюховецький з листом, котрий він держав на голові, - велика шана низовому товариству!.. Уся старшина, як і козаки з курінними отаманами, без шапок.

Старшина низько, ґречно уклонилась на усі чотири сторони. Товариство їй теж уклонилось, але з повагом, мов у його спини не гнулись… Ми, мовляв, «громада» - «великий чоловік», а ви тепер наші послухачі: що дамо, те і з’їсте…

Упоперед подався сам Сірко. Се вже був не той молодий запорожець, щог зрісши у решеті з-під гусенят і слави лицарства своєю головою добувши, розказував у Мерехві на «улиці» про Жовті Води і слухав соловейка. Се вже був «великий отчизни рачитель», слава і гордощі усієї України. Довгий вус вже трохи сивів, мов срібним павутинням пронизаний, а ясні арі очі світились як молоді зорі, як і тоді, коли його у своїй маленькій коморі щоночі виглядала соромлива дівчина, тепер його пані Сірчиха, отаманова.

- Панове товариство! - гучно почав Сірко. - Славне військо запорозьке низове, до вас єсть діло.

- Добре, батьку! - вигукнули голоси по лавах усіх тридцяти восьми куренів. - Ми ділу раді…

- Спасибі, дітки! Пан Юрій Хмельниченко засилає листа до коша; кланяється усьому низовому товариству - і старшим, і молодшим.

- Дякуємо на поклони! А в чім діло?

- Прислав до вас молодий Хмельницький свого джуру - Брюховецького Івана.

- Еге, чуєш? - моргнув «дядько» козарлюга своєму сусіду, - до «вас», каже, значить до «нас»… Се як у писанії сказано: гарбуз мамі, а татові диня…

- А друге писаніє каже: Гей! Гей! Та не дома - куди мацну, все солома, - осміхнувся сусіда.

З-за