Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- Та може «самий» в його - дідько лисий, той, що греблі рве, не проти ночі згадуючи.

- А може… З листом, каже, до пана кошового.

І от тепер січовий «довбиш» виніс до січової церкви «довбні» і, стоячи на майдані, щосили б’є у січове «скликало», що скликає товариство на «раду». Говіркий згук довбиша розлягається далеко-далеко, по Чортомлику, а з Чортомлика розноситься і по близьких «плавнях» і «заводах» козацької ріки, і по близьких січових пасіках аж до несходимих нетрів Великого Лугу. Козаки, мов бджоли в роєвищі, посипали на майдан з усіх тридцяти восьми куренів, що мов страшенна підкова обгортали січовий майдан аж до самої церкви, і мов бджоли гули, питаючи один другого - нащо їх довбиш скликає. Другі козаки, зачувши згук довбні, теж поспішали до Січі то з дніпрових плавнів, то з пасік, то з звіриних ловів.

- Для чого довбиш репетує в не свій час? - питали ті, що тільки зараз у Січ входили.

- А кат його зна… Може на татарву йти, може на ляшву блудливу.

- Ні, кажуть Москва щось коверзує, мов нечистий: залізла в очерет та й шелестить.

- Брешуть! Люди брехали та й собакам наказали: москалі тепер до нас з дорогою душею… Само пресвітле величество нашого отамана жалує.

- Он з Гетьманщини, кажуть, гонець пригнав - листи привіз.

- Від кого? Від Виговського чи від Тетері?

- Га! Та от, панове, Й гонець сам: я його пізнав - се Брюховецький Івашко, що був джурою ще в батька Богдана, а тепер в його небоги, у Юрася, що гетьманство проциндрив і просвистав… Он той Івашко з отаманського віконця на майдан поглядає.

- Еге! Просвистав булаву, кажеш… Таз таким пройдисвітом, як Виговський, і ти б здоров просвистав. Вже ж, бач, Юрась в той час, як ще за покійного батька Богдана, земля над ним пером! Його, Юрася, обрали гетьманом в Чигирині. Так тоді він був ще хлопчиком - дитина молода, по шістнадцятому тільки рочку. А як обирали його, батько Богдан і говорить: він ще дитя молоде. А старшина і говорить: та ми його, мовляв, самі будемо до зросту и розуму, на все добре наставляти…

- Се так, - перепинив того другий козак, - я сам був тоді в Чигирині… Ще потім і думу кобзарі про се зложили:

Будемо, - говорить старшина, -

Попліч його дванадцять персон саджати,

Та будемо його добрими ділами научати:

Буде між нами, козаками, гетьманувати -

Нам порадки давати…

- Чули ми сю думу… Так як же, дядьку, той пройда Виговський у шори Юрася вбрав? - спитав молодий запорожець того вусатого козарлюгу, що заговорив про Виговського.

- Хто ж сего не знає! - пробурчав козарлюга, - Коли ще живий був батько Богдан, то ніхто з старшини не смів і заїкнутись, що гетьманська булава їм спати не дає: кожному хотілось подержати в руках тую цяцю. А більш усіх облизувався на булаву Пушкар Мартин, царство й йому небесне! А найпаче той Виговський, що завжди лядським духом смердів. Так і він вертів своїм лядським хвостом перед батьком: нехай, мов, Юрасик гетьманує. А як поховали старого, то і почав Ірод надувати у вуха молодому гетьману-хлопчику: тобі, мов, треба ще повчитися латини та усякої мудрості у отця Галятовського у Йоаникія, а поки, мов, дехто з стареньких посидить на твоєму місці - нагріє його…

- І нагріли?.. От собачі сини!

- Нагріли… Як тільки старому Богданові засипали очі сірою землею у Суботові, зараз і раду зібрали на гетьманському дворищі, та й ворота у двір замкнули, щоби поспільства - черні й голоти - багато не налізло, а то б поспільство не допустило здирством вирвати булаву з рук Богданового сина. Ну, зібрались. Старшина уся наголо. Виходить з будинку Хмельниченко, уклоняється до ради, дякує за уряд гетьманства, кладе булаву й бунчук, вдруге уклоняється і вертається у будинок. І Виговський теж дякує за уряд писарства, кланяється раді і йде за Юрасем, як пес облизуючись на булаву…

- Ну й пройда! От Ірод! - не втерпів молодий козак.

- Сказано - пройдисвіт, істинно пройдисвіт, - похитав головою козарлюга. - І Носач обозний подякував за уряд обозництва. Усі пішли з ради. А булава лежить собі сиріточкою: кожному кортить капнуть її, та страшно: а зась! - скажуть козаки: дзуськи! Руки не доросли… А тимчасом військові осаули в один голос вигукують: кого волить військо і поспільство просити на гетьманство? - Хмельниченка Юрія! - репетують в один голос і козаки, і чернь. Найпаче чернь та голота, - так пельки й рвуть: нікогісінько не волимо! Хай Хмельницький гетьманує, а батько його і з домовини сину пораду дасть. А Виговський усе йому у вуха надуває: не бери, не бери, небоже, булави, - опісля візьмеш, як зовсім козаком будеш…

- Ну і як же? Не взяв небога?

- А ми на що? Ми як заголосимо: не дасте нам Хмельницького, ми його силою візьмемо! Ну і віддали. Вийшов Юрій з світлиці, уклонився раді, взяв булаву й бунчук, та й говорить: нехай буде по-вашому: буду гетьманом; тільки до зросту я не правитиму військом, а як коли військо виходитиме у похід, я на той час віддаватиму булаву й бунчук Виговському; а як вертатиметься військо - нехай Виговський знов вертає мені булаву й бунчук. На тім і порішили. Тільки ж він, собачий син, той Виговський, не вдоволився одною булавою: треба, бач, йому і гетьманство вицідити. І вицідив-таки, вражий син!

- Вицідив? Ах пройда! Та як же ж він се змайстрував?

- А от як… Як же ж, говорить, панове полковники, і ви, панове товариство, як, каже, мені свій титул писати на листах і універсалах на той час, як я на поході буду з вами, а його милість молодий гетьман, пан Юрій, зіставатиметься при господі ради своєї науки? Як мені, говорить, панове, підписуватись? Ні я гетьман, ні я полковник, ні писар військовий? Ач, яку закарлючку загнув, собачий син!

- Істинно загнув, дядьку. А як же товариство та старшина, здорові були, розігнули її?

- Не розігнули, хлопче. Він їх, собачий син, усіх тою карлючкою зачепив, як он-то чабан своєю ґирлигою за ноги вівці .зачіпляє: усіх, собачий син, мов мокрим рядном накрив.

- І дались вони, здорові були, йому в руки?

- Не