Террі Пратчетт - Правда

— Яке ще «це»?

— Ось це ще «це»! — ідіотське інтерв’ю з Тулумбасом лишило Вільяма дуже роздратованим.

— Не до мене, начальник. Я отримую пенні з кожного продажу, ото і все, шо я знаю.

— «Суповий дощ у Геної»? «Курка тричі знеслася під час урагану»? Звідки всі ці нісенітниці?!

— Слухайте, начальнику, якби я був грамотний, я не став би промишляти цими папірцями, еге ж?

— Ще одна газета! — промовив Вільям. Він опустив очі до напису дрібним шрифтом внизу єдиної сторінки (хоча в цій газеті навіть дрібний шрифт був не таким уже й дрібним). — На Осяйній вулиці?!

Він згадав робітників, що метушилися довкола старого складу. Це ж Гільдія граверів, чи не так? Вони вже мали верстати, і, безумовно, мали гроші. Втім, два пенси — це була смішна ціна навіть за цей єдиний аркушик… маячні. Якщо продавець отримує пенні, яким боком заробляє видавець?

І тут він зрозумів: справа не в заробкові. Справа в тому, щоб розорити «Час».

Великий біло-червоний знак «Сенсацій» уже висів навпроти «Відра». На вулиці скупчилось ще більше возів.

З-за стіни за вулицею спостерігав один із гномів Вернигори.

— Там уже три верстати, — повідомив він. — Бачили їхню продукцію? Вони підготували випуск усього за півгодини!

— Так, але це лише одна шпальта. І там усе — вигадки.

— Що, справді? Навіть про кобру?

— Готовий закластись на тисячу доларів, — Вільям пригадав, що примітка маленьким шрифтом повідомляла, нібито це сталось у Ланкрі, й переглянув свою попередню оцінку. — Принаймні, на сотню.

— Це ще не головна біда, — сказав гном. — Вам краще зайти.

Всередині звично рипів верстат, але більшість гномів вештались без діла.

— Хочеш заголовки останніх новин? — спитала Сахариса, коли Вільям увійшов.

— Було б непогано, — відповів він, сідаючи за свій захаращений стіл.

— «Гравери пропонують гномам за верстат тисячу доларів».

— О ні…

— «Вампіра-іконографіста та спеціального кореспондента спокушають зарплатнею в п’ятсот доларів», — продовжила Сахариса.

— Ох.

— «У нас конкретна дупа з папером».

— Що?!

— Це дослівна цитата з пана Вернигори, — пояснила Сахариса. — Не буду стверджувати, ніби точно знаю, що це значить, але мені відомо, що паперу вистачить тільки на один випуск.

— А за нову партію правлять уп’ятеро дорожче, ніж раніше, — сказав Вернигора, підходячи. — Все скупили гравери. Як каже Король — попит і пропозиція!

— Король? — Вільям здійняв брови. — Ви кажете про Короля?

— Ну так, Короля Золотої Ріки, — сказав гном. — Що ж, узагалі-то ми могли б заплатити нову ціну, але якщо ті, через дорогу, продаватимуть свої папірці по два пенси, ми практично нічого не заробимо.

— Отто сказав посланцеві Гільдії, що якщо ще раз його побачить, то порушить свою обітницю, — повідомила Сахариса. — Він дуже розсердився, бо той чоловік намагався видурити в нього його техніку зйомки.

— А що вирішила ти?

— Я залишаюсь. Я їм не вірю, особливо з огляду на їхні методи. Вони такі… нешляхетні, — сказала Сахариса. — Але що ж нам робити?

Вільям, прикусивши пальця, дивився в стіл. Коли він гойднув ногою, носак його черевика ствердно стукнувся об скриню з мідяками.

— Можливо, скоротити обсяг випуску? — запропонував Вернигора.

— Тоді ніхто не купуватиме газету, — сказала Сахариса. — А її мусять купувати, бо ми пишемо правду!

— Не можу не визнати, що «Сенсації» виглядають цікавіше, — сказав Вернигора.

— Бо вони не соромляться брехати! — відрубала Сахариса. — Що ж: я не проти по-старому отримувати долар на день. А Отто каже, що згоден працювати за півдолара, якщо йому дозволять і далі жити в льосі.

Вільям продовжував дивитись перед собою незрячим поглядом.

— Правда — це добре, — відсутньо сказав він. — Що ще, крім правди, ми маємо такого, чого не має Гільдія? Ми можемо готувати випуски швидше?

— Один наш верстат проти їхніх трьох? — спитав Вернигора. — Ні. Хоча, закладаюсь, набирати шрифт ми могли б і швидше, ніж зараз.

— І що?

— Ми могли би першими відправляти газету в продаж.

— Окей. Це може допомогти. Сахарисо, ти не знаєш когось, хто шукав би роботу?

— «Нікого»? Ти що, не переглядав пошту?

— Ну, як тобі сказати…

— Всі шукають роботу! Це ж Анк-Морпорк.

— Гаразд. Відбери три листи з найменшою кількістю помилок і відправ Скеля винайняти авторів.

— Одним може бути пан Геральді, — сказала Сахариса. — Він хоче більше роботи. Серед небіжчиків виявилось не так багато цікавих людей. Ти знаєш, що він задля власної розваги ходить на різні мітинги й старанно записує все, що там кажуть?

— Він робить це справді старанно?

— Не сумніваюся. Він такий. Але сумніваюся, що в нас досить місця…

— Завтра зранку ми переходимо на чотири шпальти. Не дивись так. Я дізнався ще дещо про справу Ветерані, і ми… ох, ми маємо дванадцять годин на те, щоб десь доп’яти паперу.

— Я ж кажу, Король більше не продасть нам ані аркуша за прийнятною ціною, — сказав Вернигора.

— В принципі, це вже тема для статті, — сказав Вільям.

— Ти що, не розумієш…

— Та розумію. Зараз мені треба дещо написати, а потім ми з вами сходимо до нього на побачення. О, і відправте когось до семафорної вежі, будь ласка. Я хочу надіслати повідомлення на ім’я правителя Ланкру. По-моєму, ми з ним колись зустрічалися.

— Семафор коштує грошей. Великих грошей.

— Все одно зробіть це. Гроші якось знайдемо, — Вільям нахилився над лядою льоха. — Отто!

Вампір до пояса висунувся з люка. В руці він тримав напіврозібраний іконограф.

— Чим мошу служити?

— Ти маєш якісь ідеї щодо того, як нам підвищити тираж?

— Шчо вам треба тепер? Картинки, шчо стрибають з паперу? Картинки, шчо говорять? Картинки, шчо слідкують за вами поглядом, поки ви ходите по кімната?

— Не варто дратуватись, — сказав Вільям. — Я ж не вимагаю кольору чи чогось…

— Колір? — перепитав вампір. — І фсе? Колір — це льохко. Як швидко треба його зробити?

— Нічого не вийде, — впевнено сказав Вернигора.

— Та нефже? Тут десь є майстерня, котрий робить кольорові скло?

— Ну, я знаю одного гнома, що володіє виробництвом вітражів, — сказав Вернигора. — Вони роблять величезну кількість відтінків, але…

— Я б хотіф подивитись на взірці якнайшвидшче. І на фарбен. Ви ш можете роздобути й фарбен, так?

— Без проблем, — відповів гном. — Але ж знадобляться сотні різних фарб, хіба ні?

— Зофсім ні. Я зараз зроблю список, що мені треба. Звісно, я не обіцяйт вам з першого ш разу якість «Бурлі і Сцронгінзерарм». Тобто не просіть у мене ніжної гри сфітлотіні на осінньому листячку чи шчось такого. Але картинки з чіткими тінями мають вийти. Піде?

— Не те слово.

— Данке.

Вільям встав.

— А тепер, — сказав він, — час вшанувати візитом Короля