Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Букви стрибають у Таумі перед очима. Вона береться ще раз читати маминого листа. Та читання перериває дзвінок стільникового телефону. Номер незнайомий, не зафіксований, здається, на жодному з її мобільних.

— Алло, — все ж каже вона.

— Міс Таумі?

— Так. Хто це?

— Не важливо. Ви гарно спали? Снодійне помогло? Ви задоволені своїм сном? Чи бажаєте іншого, крутішого? Можемо замовити.

— Хто це?

— Ви вже прочитали маминого листа? — Голос незнайомий, ні, це не той пришелепкуватий маг, голос молодий, спокійний, але явно насмішкуватий.

— Якщо ви не скажете, хто це, я…

— Авжеж, ви відключитеся, міс Таумі. Не раджу цього робити. Як і наступного разу. До побачення. І до наступного зв’язку.

Переривчасті гудки. Кров хлинула Таумі до скронь, здається, от-от хлюпне назовні.

Номер цього стільникового вона останнім часом не давала нікому. Та й взагалі її мобільники заблоковані від чужого вторгнення надійним захистом. Невже цей маг, задрипаний стариган із підземелля, справді всемогутній? Зміг же він навіяти їй, та так зримо, ніби вона й справді була в африканській савані бозна в якому столітті й стала свідком полювання на рабів. На її далеких предків. На її далеких предків…

Ні, її не залякати. У неї надійна охорона і впливові друзі. Всесильні покровителі. Ні, ні на який шантаж вона не піддасться. Їй просто треба відпочити. Хоча б у Європі. А звідти можна кудись деінде податися. У неї ж якраз маленькі канікули перед показами. Та й до репетицій ще є час. Хоча всі знають — їй не потрібні ніякі репетиції, у справжньої королеви подіуму хода граціозно-неповторна. Чаруюча. Заворожуюча. Що ще треба, аби рекламовані нею, її тілом речі купували за шаленими цінами?

Таумі повеселіла і стала збиратися. Наступного дня вона була вже в Парижі. Там у її французькому офісі чекала приємна гарно оформлена несподіванка — запрошення на черговий бал до Монте-Карло.

«Таумі, про тебе пам’ятають», — посміхнулася вона.

А чому б мали забути про одну з найзнаменитіших і найвродливіших жінок планети?

Ще вона заїде до свого маєтку поблизу Ніцци, де одягне, звісно, жодного разу не вдягану довгу, розкішну білу сукню. Який контраст у дзеркалі з її справді шоколадним кольором шкіри!

А на балу до неї підійде високий, але не надто, може, на голову-дві вищий, спортивного складу чоловік. Випадкових людей на князівських балах не буває. Десь Таумі бачила цього чоловіка з сірими, розумними, допитливими, захопленими очима. Бездоганний чорний смокінг на ньому оцінила. Чоловік скаже, що давно знає про неї і давно захоплюється.

— Чим? — посміхнеться Таумі.

— Всім, — просто скаже чоловік.

Він виявиться російським бізнесменом Костянтином Бранніковим. Отак — просто російський бізнесмен. Рашен бізнес. Мен. З бездоганною англійською мовою. Який не хвалиться своїми статками. Вміє підтримувати розмову і трохи посмішити.

Таумі знає — ті далекі рашени, їй розповідали, помішані на Монако, кожен багатий східний екзот прагне мати якщо не дім, то квартиру тут, у тісному дорогущому Монако. Вона мовби ненароком поцікавилася про це у пана Кості.

«Костья… Яке дивне ім’я», — подумала.

Так, у нього є в Монако квартира, куплена років п’ять тому, потвердив вродливий рашен. Будинок ні — будинки ліпше мати на просторі. В горах, на березі моря, з гарним краєвидом, а не видом телекомунікацій поміж інших осель.

«Он як!» — подумала Таумі.

Був їхній танець. Костья вів партнерку обережно, навіть трепетно, елегантно — і вона це належним чином оцінила.

Були два келихи легкого дорогого вина, які випили вже поруч. Росіянин не нав’язувався у провожаті, але сказав, що її ніколи не забуде і… не втратить. Якщо міс Таумі, звісно, цього забажає. Якщо її воля.

— Моя воля — виспатися, я тільки два дні тому прилетіла з Америки, я приїхала з Парижа, я…

Таумі вмовкла. Її голова кудись ледь-ледь пливла. Од випитого вина чи захоплення цим чоловіком, лише трохи, напевне, старшим за неї…

На віллі, її віллі, вона насамперед зв’язалася зі своїм інтернет-агентом і замовила пошук. Костянтин Бранніков виявився російським олігархом, котрий входив до другого десятка найбагатших людей цієї загадкової країни, нафтовий, гірничодобувний і будівельний магнат. Окрім нерухомості в Росії, мав квартири в Монако й Венеції, замки у французьких Альпах і Швейцарії, будинок у Лондоні, яхту і власний літак.

Правда, одружений, має сина і доньку. Син майже дорослий, вчиться в Оксфорді. Дружина — Наталія — теж бізнесмен. Два роки, як живуть окремо.

«Що ж, їхня справа», — посміхнулася Таумі.

Були в неї романи і з одруженими чоловіками. Декотрі заради неї й розлучалися без сподівання на одруження.

Таумі солодко потяглася. Нагадувала пантеру перед стрибком. Наступної миті її мобільник повідомив, що надійшла есемеска.

«Іветта Сімпсоні» — такими були два слова. Номер, з якого посилали повідомлення, не висвітлився.

Все ж Таумі негайно набрала один із номерів Іветти.

— Ти? — здивувалася Іветта. — Навіщо ти дзвониш?

— Але ж ти прислала есемеску!

— Я? Ніякої есемески я тобі не присилала. Я вже повністю одужала і ненавиджу тебе, — сказала Іветта.

— Але ти…

Та Іветта вже вимкнулась.

Розлючена Таумі хотіла подзвонити до служби охорони інтересів працівників модельного агентства. Та передумала. По-перше, надворі ніч. По-друге, навряд чи вони зможуть чимось допомогти. Якщо надійну систему охорони її стільникового зв’язку зламано, а те, звідки телефонують, визначити неможливо, то так само не зможуть визначити, хто ж насправді прислав есемеску. Хто? Хтось доволі могутній, хто заповзявся її тероризувати, позбавляти спокою, погрожуючи, демонструючи свою владу над нею і свої можливості.

Клятий карлик Джавіртан і його команда?

Напевне!..

Або ті, з ким вони зв’язані. Підкоритися, виконати їх дурну умову? Нізащо! Вона — Таумі Ремпбелл.

І все ж — чому Іветта Сімпсоні? Враз Таумі пригадала слова Джавіртана… Слова Джавіртана про те, що довелося оберігати її таємниці від посягань журналюг та інших набридливих осіб. Що він може їй влаштувати всілякі капості. Отже, Іветта… Так, їй нагадували, що історія з фокусами, з тимчасовим затемненням чи божевіллям Іветти Сімпсоні була також ними підлаштована. Адже про зовнішній вплив казав і психоаналітик Річардсон.

«Все одно треба спати, — вирішила Таумі. — Треба спати. Я ще поборюся. Даремно я когось сьогодні не підчепила. І сер Бартон, і Річард Вайтернс натякали, що готові… Готові бути до моїх послуг. І… А я хотіла благопристойно виглядати в очах цього рашена…»

Коли вона направлялася, щоб прийняти душ, раптом почула постріли. Кинулася до вікна. Небо за вікнами вілли, над морем, було розцвічене цілим сузір’ям яскравих вогняних квітів. І вона зрозуміла, що цей салют, цей феєрверк призначений саме для неї. І влаштував