Андрій Анатолійович Кокотюха - Київські бомби

нас так гладенько вийде. Відстрілювати солдатушок — бравих реб’ятушок значно небезпечніше, ніж жбурляти бомби під ноги прокурорським товаришам, суддям та різним статським радникам.

— Ми ніде не дали слабини! — заступився за інших Левін.

— Ніхто цього не каже, — далі зберігаючи спокій, мовив Штерн, хоча йому дуже хотілося повісити зараз провину на цього красунчика, що дратував чим далі, тим гостріше. — Просто ми ще не мали справи з таким противником. Тому й вийшла перша чарка колом. Наступного разу слід діяти масштабніше. Застрелений унтер та поранений єфрейтор — досягнення не такі вже значні.

— Є значніші ідеї? — поцікавилася Фаїна.

— Є, — кивнув Штерн. — Про це згодом. Поки що погоджуємо — ти нікуди звідси не потикаєш носа. З цим усе. Тепер — ось іще, почитай на другій сторінці.

Так Фаїна, а разом — усі інші дізналися другу новину. Газета вустами високих жандармських чинів рапортувала про майже повне знешкодження особливо небезпечної бойової дружини, що взяла на себе відповідальність за вбивство шановного товариша прокурора, пана Юрія Миколайовича Чухонцева, котре так вразило киян, на початку жовтня в самому центрі міста. Терористів, які голосно називали себе «коліївцями», внаслідок успішної операції Департаменту поліції та Київського охоронного відділення ліквідовано протягом короткого часу.

— Друзі твої, — зауважив Штерн.

— Говорила — дилетанти, — огризнулася Фаїна. — І взагалі, не маю до них жодного відношення.

— Не скажи, — тут же вступив Левін. — Можна сприймати їх як завгодно. Тільки ось той молокосос, котрого ви з Вольфом вивезли з облави на Прорізній минулого разу, вчора дуже вчасно нагодився. І мене дуже цікавить, чому ті двоє опинилися саме там і саме тоді, коли свою акцію планували ми.

— Нагадаю, якщо ти забув: одного, старшого, застрелили там на місці, коли він прикривав мене. Інший, молоденький, витягнув мене з-під вогню й допоміг утекти. Ти, Левін, при цьому був. Розумію, на що натякаєш: вони могли бути провокаторами й недаремно вешталися там, де з’являлися ми.

— Слухай, я нічого такого не…

— Штерне, він уже не вперше не натякає, а прямо каже про мій контакт із провокаторами, навмисний чи ненавмисний, — різко обірвала його Фаїна, дивлячись повз Левіна просто на старшого. — Не розумію, для чого він це робить. Але якщо в нас попереду серйозні, за твоїм же визначенням, справи, подібні натяки навіть жартома навряд чи корисні для підтримки здорової атмосфери в усій бойовій групі.

Її коротка промова змусила глянути на Левіна не лише Штерна — наступної миті він опинився під перехрестям ще трьох пар очей. Насмішка не читалася в жодному погляді, й Левін заговорив, теж звертаючись до старшого напряму.

— Повертаємося до того, з чого починали колись, Штерне. Погодься: ті двоє врятували нас, один при цьому загинув. Хто його застрелив? Ти бачила це, Фаню? — Вона хотіла відповісти, та він не дав, намагаючись утримати ініціативу: — Не фараони, Штерне. Ті взагалі набігли пізніше, коли все вже закрутилося. Завалила його озброєна солдатня, і тут маса питань, погодься.

— Ти про що?

— Вояки поняття не мали, в кого стріляють. Коли припустити, що поява тих «коліївців» на нашому обрії — старанно й дбайливо спланована провокація Кулябка, якщо його взагалі не напоумили в Петербурзі, то солдати застрелили агента охранки, самі того не знаючи. Таке буває, Штерне, погодься.

— Буває всяке, — кивнув той. — Але в даному разі ти, Левін, або справді віриш у маячню, яку говориш, або ляпаєш це навмисне.

— Навмисне? — тепер настала черга Левіна дивуватися.

— Так, навмисне. У тебе ж вистачає фантазії припустити, що криворукого хлопчиська, вивезеного Фаїною тоді, з Прорізної, внаслідок великої, в багато ходів, комбінації прислала туди охранка. Тоді, за твоєю ж логікою, Охоронне відділення знало про підготовку до замаху на Чухонцева й дозволило його ліквідувати, аби підвести до нас через Фаїну свого агента.

— Сатрапи хитрі, Штерне. Ти сам це знаєш, на своїй шкурі відчув.

— Було діло, — погодився той. — Але в такому разі, за твоєю ж вивихнутою логікою, охранка знала про нашу вчорашню акцію. Дозволила підстрелити двох військових прямо біля казарм. Нарешті, ліквідація, про яку голосно кричать хлопчики-газетярі на вулицях, — теж спланована провокація? Насправді підполковник Кулябко придумав «коліївців» сам і тепер, коли справа почала виходити з-під контролю, просто вирішив внести у свої плани певні корективи? Знищення цієї бойової дружини придумане? Так, як і сама ця група? Чи не занадто ти розійшовся в страхах?

— А ти, Штерне, надто безпечний, — відбив Левін.

— Хтось порадив тому хлопчикові, який допоміг мені врятуватися, де найкраще тебе знайти, — ядуче вставила Фаїна і, випереджаючи його бажання відповісти й на це, сильно ляснула долонею по поверхні столу. — Гадаю, зараз викажу загальну думку: закопай свої підозри під кущами за цим будинком. Нічого з них не виросте, можеш не старатися.

Тепер Левін витримав коротку паузу, обвівши всіх присутніх поглядом, повертаючи голову зліва направо, зупинявся на обличчі кожного на мить, тоді дивився в лице наступного.

— Добре, — мовив нарешті. — Гаразд. Хай так. Але той, хто називає себе Полтавою, вже двічі за короткий час опинявся поруч із нами. Точніше, біля Фаїни. Що це може означати, що це повинно значити — хай кожен вирішує й визначає для себе. І ти, Штерне, надто спокійно до цього всього ставишся.

— Згоден із Фаїною, — промовив той. — Узагалі-то випадкових зустрічей у нашому ділі не трапляється. Проте я готовий припустити один подібний шанс із сотні. Київ — місто маленьке насправді. Усім бажаючим робити революцію та боротися з режимом тісно. Нічого більше не хочу чути про «коліївців». Є інші справи, котрі прямо стосуються нашої групи.

Усі, включно з Левіним, думали: Штерн прийшов, аби розкрити своїм бойовикам нові задуми. Але не дочекалися: старший того дня й далі поводився аж надто втаємничено, обходився різними натяками і взагалі дав команду тимчасово згорнути активність. Правда, ніхто, крім Фаїни, заборону виходити з будинку не отримував.

Ось чому їй лишалося читати газети — їх на її прохання щодня купував і приносив Гірш.

Про тих «коліївців», кого затримали живими й заарештували, перестали писати вже на третій день. Зате оголошення про розшук Фаїни з її прикметами залишалося з номера в номер. Іншим вона пояснювала: чекає, коли ж воно, нарешті, зніметься й заміниться іншим.

Та собі не брехала: дуже хотіла знати, що сталося з тим хлопчиком, Полтавою, чи це його заарештували під час поліцейської операції, чи навпаки — вбили, коли почав