Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Пан Аллан каже, що так само часом називають гаєм зовсім порожнє місце, де немає ще жодного дерева, — відказала Діана, — бо тут ніхто не живе, крім отих панн Копп і старого Мартіна Боєра з іншого кінця вулиці, а він ліберал. Уряд консерваторів велів прокласти цю дорогу, коли був при владі, щоб таким чином показати, буцім і вони щось роблять.

Діанин батько був лібералом, тож питань політики вони з Енн не обговорювали. У Зелених Дахах усі завжди підтримували консерваторів.

Аж ось дівчата під’їхали до старої ферми Коппів, настільки бездоганно охайної, що навіть Зелені Дахи могли б не витримати порівняння. Старомодний будинок розташувався на схилі пагорба, тому під одним його краєм довелося звести кам’яний фундамент. І сам він, і всі господарчі будівлі стояли досконало, нестерпно білі, а на доглянутому городі за парканом не видко було жодного бур’яну.

— Віконниці замкнені, — посмутніла Діана. — Мабуть, нікого немає вдома.

Так воно й було. Дівчата збентежено перезирнулися.

— Що ж нам робити? — запитала Енн. — Якби я була певна, що таріль у них саме такий, як нам треба, то зачекала б. А раптом ні — і їхати до Веслі Кейсона буде вже пізно?

Діана оглянула квадратне віконечко понад високим фундаментом.

— Це напевне вікно комори, — заявила вона. — Я знаю, бо дім такий самий, як у дядька Чарльза в Ньюбриджі, і там це вікно комори. І віконниця тут незамкнена. Може, коли вилізти на дах отого будиночка й зазирнути всередину, то ми й полумисок побачимо? Чи це буде нечемно?

— Не буде, — вирішила Енн після належних роздумів. — Бо ми ж керуємося не пустою цікавістю.

Розв’язавши таким чином важливу етичну проблему, Енн зібралася дертися на дах того «будиночка» — а була то дощана споруда з гостроверхим дахом, що колись у ній мешкали качки. Проте більше панни Копп їх не тримали — «бо то такі брудні птахи» — і вже кілька років сарайчик світив порожнечею, стаючи хіба час від часу притулком для квочок. Стіни його, хай як чисто побілені, уже почали хилитатися, і Енн відчула певний сумнів, видряпавшись на дах з барильця, встановленого на ящик.

— Боюся, він піді мною розвалиться, — мовила вона, зробивши перший боязкий крок.

— А ти зіприся на підвіконня, — порадила Діана.

Енн так і зробила. На свою превелику втіху, пильно придивившись крізь шибку, вона справді побачила на полиці проти вікна таріль — порцеляновий таріль з візерунком у китайському стилі, достоту такий, як шукала. Більше нічого розгледіти вона не встигла, бо відразу потому сталася катастрофа. Щаслива, зраділа Енн геть забула, яку хистку опору має під ногами і, необачно відпустивши підвіконня, аж стрибнула від захоплення. Наступної ж миті благенький дах тріснув і вона, провалившись усередину, повисла на руках, неспроможна звільнитися. Діана кинулася в сарайчик і, обхопивши безталанну подругу за талію, спробувала її витягти.

— Ой, не треба! — вереснула бідолашна Енн. — Тут такі колючі довгі скіпки. Краще підстав мені щось під ноги — може, тоді я виберуся.

Діана квапливо притягла вищезгадане барильце, котре для ніг Енн виявилося достатньо високою і міцною опорою. Утім, визволитися вона все одно не могла.

— Може, я полізу туди й витягну тебе? — запропонувала Діана.

Енн розпачливо похитала головою.

— Ні, ці скіпки дуже боляче впиваються в мене. От якби ти знайшла сокиру, то вирубала б мене звідси. Ох, Боже, я справді починаю вірити, що народилася під нещасливою зорею.

Діана ретельно взялася до пошуків, але сокири ніде не було.

— Доведеться когось покликати, — мовила вона, вертаючись до горопашної полонянки.

— Нізащо, — рішуче заперечила Енн. — Бо тоді всі довідаються про цю історію, і я від сорому не зможу вийти між люди. Краще зачекаймо, доки приїдуть панни Копп, і попросимо зберегти це в таємниці. Вони знають, де сокира й поможуть мені. Доки я не рухаюся, мені цілком зручно… тобто зручно стояти. Цікаво, у яку суму панни Копп оцінять збитки? Я все відшкодую, звісно, та нехай, аби лиш вони зрозуміли, нащо я дивилася у вікно їхньої комори. Єдина моя розрада — що таріль саме такий, як я хотіла, і коли тільки панна Копп мені його продасть, я примирюся з тим, що сталося.

— А якщо їх не буде аж до вечора… чи й до завтра? — запитала Діана.

— Тоді, як сутенітиме, покличеш когось на допомогу, — неохоче згодилася Енн, — але поки ти не мусиш, то й не треба. Як неприємно, Господи! Я й не нарікала б на свої біди, якби вони були романтичні, як у героїнь пані Морган. Але сама завжди виставляю себе на посміховисько. Ох, що скажуть панни Копп, коли побачать на власному подвір’ї голову й руки, які стирчатимуть із даху в сараї? Слухай — це бричка? Ой, ні, Діано, схоже, це грім.

Це й справді був грім — Діана, квапливо оббігши довкола будинку, сповістила, що з північного заходу насувається велика чорна хмара.

— Здається, буде сильна гроза! — розпачливо скрикнула Діана. — Ох, Енн, що нам робити?

— Готуватися, — незворушно відповіла Енн. Гроза проти того, що вже відбулося, здавалася їй дрібницею. — Коня та бричку сховай онде, у тій відкритій клуні. Моя парасолька, на щастя, у бричці. Ось, забери мого капелюшка. Марілла казала, що надівати сюди найкращий капелюшок — це дурниця, і була права… як завжди.

Діана розпрягла коня й закотила бричку до клуні саме тоді, коли на землю впали перші важкі краплі. Там вона й сиділа, споглядаючи зливу, таку рясну й сильну, що крізь неї ледь було видно Енн, котра відважно тримала парасольку над непокритою головою. Грім лунав нечасто, проте чи не цілу годину періщило мов із відра. Часом Енн відхиляла парасольку назад і підбадьорливо махала подрузі, хоч розмовляти на такій відстані й не виходило. Аж ось злива вщухла, визирнуло сонце й Діана зважилася пройти по калюжах через двір.

— Ти дуже змокла? — стривожено запитала вона.

— О, ні, — радісно відповіла Енн. — Голова й плечі цілком сухі, а спідниця трошечки-трошечки мокра, там, де вода протекла поміж дошками. Не жалій мене, Діано, я нітрохи цим не журюся, бо думала хіба про те, скільки радості принесе цей дощ, і як утішиться ним мій сад, і уявляла, що скажуть квіти й пуп’янки, коли на них рине вода. Я склала такий цікавий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Мушу записати його вдома. Якби я мала папір та олівець, записала б негайно, бо доки ми повернемося, найкращі уривки вже, певне, і забуду.

Олівець