Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

пані Лінд побачила й сказала, що він їздив до Ізабелли, бо надів білий комірець. Але навряд чи пан Гаррісон колись одружиться. Здається, він упереджений щодо шлюбу.

— Хто їх знає, тих старих парубків. А якщо він таки надів білий комірець — я згодна з Рейчел, це підозріло, бо раніше я його ніколи таким не бачила.

— Мабуть, він хотів про щось домовитися з паном Гармоном і тому надів комірець, — відповіла Енн. — Він колись казав, що це єдиний випадок, коли варто перейматися зовнішністю, бо якщо вигляд маєте заможний та успішний, вас не намагатимуться надурити. Шкода мені пана Гаррісона: не думаю, що він тішиться життям. Це ж, мабуть, так самотньо, коли нема про кого дбати, крім папуги. Але пан Гаррісон не любить, щоб його жаліли, це я теж помітила. Та й ніхто не любить, напевно.

— Онде Гілберт на стежині, — повідомила Марілла. — Якщо запросить тебе покататися на човні — не забудь про жакет і калоші. Сьогодні така роса.

Розділ 18

ПРИГОДА НА ДОРОЗІ ТОРІ

— Енн, — сказав Деві, сідаючи в ліжку й спираючи підборіддя на руки, — скажи, а де живе сон? Бо я стільки всього роблю щоночі вві сні — я знаю, бо воно мені сниться, але не знаю, де той сон і як я туди потрапляю й вертаюся звідти непомітно, ще й у нічній сорочці. Де це — сон?

Енн уклякла біля вікна в кімнатці на західнім піддашші, споглядаючи призахідне небо, що палало, мов квітка із шафранними пелюстками й вогняною серцевиною. Вона озирнулася на хлопчика й мрійливо відказала:

— На Місяці, за горами,

У тінистій долині.[12]

Пол Ірвінг зрозумів би її — чи бодай витлумачив ці рядки на свій лад, — але практичний Деві, геть-чисто позбавлений уяви, як розпачливо відзначала Енн, був хіба спантеличений та невдоволений.

— Енн, я думаю, ти просто кажеш дурниці.

— Звісно, маленький. Ти хіба не знав, що лише дурні люди весь час мудрують?

— Могла б розумно мені відповісти, коли я розумне питаю, — ображено відказав Деві.

— Ти не збагнеш, бо ще замалий, — мовила Енн — і враз відчула сором за ці слова. Хіба ж не сама вона присягалася, чіпко пам’ятаючи власні дитячі кривди, що ніколи жодній дитині такого не скаже? Аж ось і вона це робить… Яка глибочезна буває іноді прірва між теорією й практикою.

— Я стараюся дуже-дуже швидко вирости, — відповів Деві, — але в цій справі, мабуть, не можна спішити. Якби Марілла не була така жадібна й давала мені більше варення, я, може, швидше би ріс.

— Марілла зовсім не жадібна, — суворо урвала його Енн. — І з твого боку це дуже невдячно — таке казати.

— Є інше слово, гарніше, але означає те саме, тільки я забувся, — насуплено мовив Деві. — Марілла про себе так недавно сказала, я сам чув.

— Якщо ти маєш на увазі «ощадлива», то це геть не те саме, що «жадібна». Бути ощадливим — це велика чеснота. А якби Марілла була жадібна, то не взяла б вас до себе, коли померла ваша мама. Чи ти хотів би жити у пані Віггінс?

— Ні, ні, я не хотів би! — рішучо заперечив Деві. — І в дядька Річарда я жити не хочу. Я хочу жити тут, хай навіть Марілла… ну, оте довге слово… щодо варення, бо ти тут живеш, Енн. Слухай, Енн, а розкажи мені казку на добраніч. Не таку чарівну, із принцами — то дівчача, а я хочу цікаву. Щоб там стріляли, вбивали, палили будинки й різне інше цікаве робили.

На щастя для Енн, у цю мить зі своєї кімнати її гукнула Марілла.

— Енн, Діана тобі так розпачливо сигналізує. Біжи дізнайся, що там сталося.

Енн кинулася у свою кімнатку на східнім піддашші — і справді завважила з Діаниного вікна спалахи, що блимали крізь вечірні сутінки групками по п’ять — а це, згідно з дитячим їхнім шифром, означало «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». Запнувши голову білою хусткою, вона помчала крізь Ліс Привидів та луку пана Белла просто до Садового Схилу.

— Енн, у мене чудові новини, — мовила Діана. — Ми з мамою щойно повернулися з Кармоді, а там у крамниці пана Блера я зустріла Мері Сентнер зі Спенсервіля. Вона каже, що старі панни Копп, які живуть на дорозі Торі, мають такий самий китайський таріль, як той, що ми позичали для благодійної вечері. А ще запевняє, що ті панни радо його спекаються, бо Марта Копп не втрачає нагоди продати все, що тільки можна. Та якщо вони не погодяться, то у Веслі Кейсона зі Спенсервіля теж є китайський таріль, і він його напевне продасть, але Мері не впевнена, чи в нього таріль такий самий, як був у тітки Джозефіни.

— Я завтра ж туди поїду, — палко мовила Енн, — і тебе прошу: їдьмо зі мною. Нарешті відітхну, бо мушу післязавтра їхати до Шарлоттауна — і як би я дивилася у вічі вашій тітоньці без тареля? Це було б навіть гірше, ніж зізнатися, що то я підмовила тебе стрибнути на ліжко в спальні для гостей.

І дівчата розсміялися на давню згадку. Читачів, котрим невідомо, що сталося того дня, проте вони бажають дізнатися, я відішлю до попередніх історій із життя Енн.

Отож, наступного дня вони з Діаною рушили на полювання за китайським тарелем. До Спенсервіля було десять миль, а день для мандрівки випав їм не надто приємний — безвітряний і спекотний, та й куряви над дорогою стояло стільки, скільки лише можливо після шести тижнів посухи.

— Хай би вже дощ пішов, — зітхнула Енн. — Усе таке спрагле й пошерхле. Шкода бідолашних полів. А дерева мовби простягають руки до неба, благаючи зливи. І сад — так боляче туди заходити. Та чи слід мені перейматися садом, коли в інших фермерів гине врожай? Пан Гаррісон каже, що на луках у нього висохло геть усе, бідолашним коровам нема чого їсти, а він почувається винним щоразу як дивиться в їхні очі, що так жорстоко поводиться із тваринами.

Виснажлива мандрівка привела дівчат до Спенсервіля, — а там вони звернули на дорогу Торі, широку й занедбану, де смуга трави поміж коліями свідчила про звичну її безлюдність. Уздовж дороги, ледь не до самого її кінця, росли густо висаджені молоді ялиці, поміж зграйками яких прозирало де-не-де подвір’я котроїсь ферми чи зруб, усіяний диким льоном та золотушником.

— Чому це називають дорогою Торі?[13] — запитала