Даніель Дефо - Робінзон Крузо

страшні, нелюдські звичаї, про традицію пожирати собі подібних; я весь час ходив сумний та напружений і майже два роки старався триматися до своєї оселі якомога ближче. Мої шляхи пролягали поміж трьох пунктів: рідної твердині, літньої хатини і козиного пасовиська. Я більше не блукав островом, розвідуючи нові пасовиська для кіз: так настрашився людожерів, що, либонь, боявся стріти їх увіч більше, ніж самого диявола. Я вже й не ходив провідувати старий човен — вирішив за краще витесати новий, бо й думати забув по воді доправити старий човен на інший бік острова — що як зустріну людожерів у морі? Я вже знаю, що може статися з людиною, яка потрапить їм до рук.

Але час лікує все. Я переконався, що викрити моє перебування на острові на так-бо й легко. Я повернувся до звичного плину життя, тільки намагався виявляти більше обачливості — зірко дивився за тим, щоб не потрапити нікому на очі. Ще я обережніше поводився зі зброєю, бо хтось міг почути постріли. У такій ситуації тим паче мені пощастило, що я встиг приручити кіз, тож не було потреби блукати в лісах, щоб уполювати дичину. Щоправда, час від часу я полював-таки, але тільки за допомогою пасток, з якими уже мав досвід. Здається, за два роки я жодного разу не вистрілив, хоча ніколи не виходив із хати без рушниці. На додачу, за широкий шкіряний пояс я завжди затикав ще й два пістолі, котрі свого часу перевіз із корабля. Прихоплював із собою і велику шаблю, теж іще корабельну, і для неї змушений був пошити окремий пасок. Отож можете собі уявити, який грізний я був зовні, якщо до звичайного одягу, який я вже описував, докинути ще й два пістолі та шаблюку без піхв.

Я застосував деякі додаткові заходи безпеки, але загалом повернув собі спокій і мирний, тихий плин життя. Коли я пригадував усе, що бачив останнім часом, дедалі рідше мені здавалося, що моє життя таке вже жалюгідне, — Бог міг би покарати мене значно гірше, в цьому я переконався. Якби люди частіше порівнювали своє життя з тими, кому ведеться ще гірше, вони рідше б нарікали на долю, а частіше б дякували. Чому ж вони завжди порівнюють своє життя з тими, кому ведеться краще, і тоді безнастанно жаліються і плачуться?

Мені мало чого бракувало на острові, а коли я дізнався, що дикуни-людожери навідуються сюди час від часу, і почав поводитися обережніше, то викинув із голови всі химери, які мені спадали на думку ще зовсім недавно. Наприклад, я подумував зробити з ячменю солод, а вже з солоду спробувати зварити пиво. То була звичайна примха, і хоча зробити солод — не така вже й складна штука, я весь час відмовляв себе, бо розумів, що для цього мені знадобиться дещо, чого не так легко дістати на острові. По-перше, в якій посудині я зберігатиму пиво? Я вже писав, що багато днів, тижнів, та навіть місяців змарнував на те, щоб збити діжку, але так нічого й не досяг. По-друге, не мав я хмелю, від якого пиво краще зберігається, не мав я й дріжджів, завдяки яким грає, не мав я й казана, в якому міг би його зварити. Та навіть за всіх таких умов, якби не дикуни, якби не постійна загроза бути викритим, я б уже що-небудь вигадав і хоч би спробував зварити пиво, — я нечасто відступався від заміру, не доклавши до його здійснення усіх можливих зусиль. Коли вже якась ідея оволодівала мною, я йшов до кінця.

Але зараз голова моя працювала зовсім в іншому напрямку: дні і ночі я плекав мрію захопити грізних людожерів під час моторошного кривавого бенкету, перебити їх і, якщо вдасться, врятувати їхніх полонених. Мабуть, цілого книжного тому не вистане, щоб описати все, що я собі передумав, коли виношував плани, як винищити людожерів або хоча б налякати їх так, аби вони вже ніколи не важилися поткнутися на мій острів. Та жодна з мрій не могла бути втілена в життя, бо ж я все мав чинити самотужки. Що може одна людина проти двадцятьох чи тридцятьох дикунів, озброєних дротиками, стрілами, луками? А вони ж бо поціляють мішені анітрохи не гірше, ніж я стріляю з рушниці!

Я перебирав у голові різні варіанти. Наприклад, викопати яму попід кострищем, закласти туди п'ять-шість фунтів пороху, — нехай людожери розведуть вогонь, порох займеться і як вибухне! Рознесе все, що неподалік. Проте мені не хотілося марнувати стільки пороху, бо й так на залишку мав заледве один барель, до того ж я не був певен, коли саме вибухне порох: а раптом дикуни не сидітимуть у цей момент довкола вогнища, тож віддалений вибух добряче обсмалить їм вуха і налякає першої миті, але не аж так, щоб вони на все життя забули дорогу на острів? Цей варіант я відкинув. Далі я почав мріяти про те, як влаштую засідку в кущах неподалік кострища, озброївшись трьома рушницями, кожна з яких заряджена на два набої. Посеред дикунського кривавого святкування я зачну стрілянину, тільки так, щоб за кожним пострілом покласти на місці чи хоча б поранити двох-трьох із них, а коли вистріляю всі рушничні набої, вихоплю пістолі й залучу їх до справи. Я був певен, що коли б дикунів було й двадцятеро, мені все одно легко вдасться їх перебити.

Подібними думками я тішився кілька тижнів і так вжився в образ, що не міг ні про що інше думати і вночі уві сні винищував ворогів. Я так захопився ідеєю, що декілька днів блукав довкола узбережжя, підшукуючи зручне місце для засідки, де б я міг непоміченим чатувати на людожерів. Я вчащав на страшний берег, переповнений мстивих думок про майбутній кривавий порахунок із двадцятьма, ба й тридцятьма ворогами, і досить непогано вивчив місцевість. Жахливе видовище всіяного кістками піску, де дикуни пожирали собі подібних, тільки підстьобувало мою ненависть до них.

Нарешті я підшукав зручний сховок на пагорбі, де міг би в цілковитій безпеці дочекатися човнів, — з цього місця море було як на долоні, — а потім, ще до того як вони причалять, потихеньку спуститися з пагорба, підібратися ближче до узбережжя й заховатися в лісовій гущавині. Тут я знайшов дерево з величезним дуплом, в якому міг поміститися з усією амуніцією. Сидячи в дуплі, я спостерігав би за кривавими фестинами, а коли дикуни зібралися б у коло наокруж кострища, я б добре прицілився —