Даніель Дефо - Робінзон Крузо

Розділ 12

Сховок у печері

Поки я укріплював свою твердиню, не міг не думати й про інші справи, адже треба було обов'язково захистити отару кіз, без якої я просто пропаду з голоду: коли закінчаться набої і порох, як я полюватиму на дичину? Якщо зараз втрачу цілу отару, доведеться починати все спочатку, приручати і розводити кіз заново.

Довго я розмірковував над непростим завданням і зрештою вирішив учинити так: видовбати велику підземну печеру і щоночі заганяти отару туди. Крім того, варто огородити кілька невеличких пасовиськ подалі одне від одного, добре замаскувати їх і в кожному тримати по півдюжини кіз. Якщо з головною моєю отарою станеться біда, я зможу знову розмножити поголів'я з цих невеличких сімейок. І хоча нова робота вимагала у мене великих додаткових зусиль, іншого виходу з ситуації я просто не бачив.

Довго блукав я островом, досліджуючи найбільш віддалені й дикі місця, і нарешті обрав непогану ділянку— глуху й відлюдну, як мені того й праглося. Смужка заплавної луки зусібіч була оточена лісом, — якось саме тут я заблукав, коли намагався розвідати новий шлях зі східної частини острова додому. Три акри порослої травами луки ховалися за стіною дерев так надійно, мов сама природа огородила їх парканом. Тут мені не доведеться впасти замертво від роботи, як на будь-якій відкритій місцевості.

Одразу ж я взявся до роботи і менш ніж за місяць добре огородив галявину, — козина отара (чи родина, як вам більше подобається) тут почуватиметься у цілковитій безпеці. Не зволікаючи, я вибрав десяток молодих кізочок і двох козликів і перевів їх на нове місце. Поки вони призвичаювалися до нового житла, я доробляв огорожу, допоки не вдовольнився результатом — паркан був таким самим міцним і надійним, як і решта з тих, що я ставив. Тут, щоправда, я не надсаджувався, і все одно витратив часу менше, ніж зазвичай.

Отакої я додав собі роботи, і все тому, що наштовхнувся на відбиток босої людської ноги на піску. Я ще й досі не зустрів на острові жодної душі, та вже два роки жив у постійній напрузі. Життя моє втратило спокій, який так тішив мене всі попередні роки. Мене зрозуміє людина, яка знає, як це — щодня й щогодини почуватися у полоні страху. Через ненастанну тривогу навіть релігійні мої почуття поблякли: я тільки й думав про те, що от-от можу потрапити до рук дикунів-людожерів, і тому не міг спокійно звернутися навіть до Бога. Щовечора, лягаючи спати, я молився з однією думкою: тільки б перебути ще одну ніч, тільки б до ранку не потрапити до рук людожерів.

Та повернімося до щоденних клопотів. Скоро я убезпечив частину свого товару, знову почав блукати островом, шукаючи ще одного гарного місця. Я просувався далі й далі на захід, — так далеко я ще жодного разу не ходив у цьому напрямку, — і нарешті вийшов на пагорб, звідки видно було вже воду. Глянувши на море, я уздрів серед хвиль човен. Тобто мені привидівся човен посеред морської гладіні, далеко-далеко на обрії. В одній із моряцьких скринь, я пам'ятав, зберігаються підзорні труби, які я переправив із корабля, проте зараз я не мав труби з собою. Човен маячів так далеко, що я насилу міг розрізнити його обриси. Я дивився й дивився на нього, допоки у мене не запекло нестерпно очі, але так і не розібрав, то насправді судно — чи тільки виплід моєї фантазії. Коли я почав спускатися з пагорба, то втратив човен із поля зору. Я вирішив більше нікуди не виходити без підзорної труби в кишені.

Я зійшов із пагорба на іншому боці острова, куди ще ніколи не забрідав. Коли я так погано знаю місцевість, то хіба дивно, що ніколи перед тим не бачив людських відбитків на землі? Просто доля розпорядилася так, щоб я висадився у найвіддаленішій, усамітненій частині острова, куди дикуни ніколи не потикаються. Якби я зразу опинився на цьому узбережжі, мабуть, дізнався би набагато раніше, що вряди-годи каное з великої землі причалюють до острова, якщо запливають задалеко в море і їм потрібен короткий перепочинок. А іноді, мабуть, після воєнних сутичок, дикуни-переможці доправляють на острів полонених ворогів, де, за своїм людожерським звичаєм, патрають і поїдають їх.

Отож, коли я спустився з пагорба на узбережжя, а це був південно-західний край острова, я був просто приголомшений. Як описати словами жах, який охопив усе моє єство, коли моїм очам відкрилося узбережжя, всіяне черепами й людськими кістяками? В одному місці залишився слід від кострища, оточений великим колом, мов амфітеатром, де всідалися дикуни під час бучних застіль, топчучи тіла переможених ворогів.

Видовисько настільки ошелешило мене, що я довго не міг прийти до тями і навіть не почував страху. Я спозирав жорстоку картину і міг думати тільки про брутальність і пекельні нахили людської натури. Я чував про таке, але ніколи не стикався особисто. Нарешті я знайшов у собі снагу відвернутися від моторошного видовища. Мене нудило, я ледь не умлівав, і тільки коли виблював, — мене просто вивернуло, — відчув полегшу. Я не міг зоставатись у цьому місці більше ні секунди — галопом видерся на пагорб і помчав до власної оселі.

Віддалившись від страшного узбережжя на пристойну відстань, я зупинився, щоб перепочити, але в голові й далі зринало побачене. Трохи оговтавшись, я звів до неба очі, з яких струмками бігли сльози, і з самого дна душі подякував Богові за те, що не дав мені перетнутися раніше з тими жахливими створіннями, які мешкали десь зовсім неподалік. Хоч моє становище на острові було жалюгідним, а проте Божа рука захищала мене стільки років і, я мав надію, благословлятиме й надалі.

Переповнений вдячністю, я дійшов до своєї твердині. На серці полегшало: моєму життю не загрожує пряма небезпека. Схоже, дикуни-людожери ніколи не припливали на острів по здобич, — мабуть, і так усього мали вдосталь. І в лісистій частині острова вони, либонь, бували, проте ніколи їм не траплялося нічого корисного. І все-таки дивна річ: я на острові вже майже вісімнадцять років, а й досі не наштовхувався на сліди людського перебування. І я цілком можу ще вісімнадцять років так само тихенько собі прожити, якщо випадково не видам себе дикунам якою-небудь необачністю. Краще поменше вистромляти ніс зі своєї твердині, допоки на острові не з'являться якісь мирні люди, а не людожери.

Після свого жахливого відкриття я ніяк не міг позбутися думок про дикунів-людожерів, про їхні