Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

Горішня — і єдина — кімнатка другого поверху нам одразу сподобалася. Давненько, як видно, її переробили із звичайнісінького горища: стеля була коса, і віконна рама виходила просто на дах.

Володька поставив у куток батіг, ловко, по-хазяйському, відкрив засувки і з тріском відчинив маленьке закурене віконце.

— Осюди вилазьте — і екран видно, як з першого ряду, навіть іще краще. На минулому тижні я тут «Лісового звіра» дивився. Ніякої тисняви, безплатно все, і вітерець продуває! Де ще таку вигоду матимете? — сказав Володя.

І справді, з вікна добре видно було біле полотнище кіноекрана в міському саду. Я висунувся у віконечко далі, побачив під собою увесь схил даху, сусідній сад за парканом і ще далі, за лінією залізниці, — море.

Візник не збрехав: найсправжнісіньке, від шторму досить-таки брудне біля берегів, Азовське море вирувало за яку-небудь сотню кроків від хатки Агнії Трохимівни. Мені було добре видно з віконечка білі баранці хвиль. На них погойдувався в бухті рибальський баркас з голою і високою щоглою.

Бабуся-хазяйка з побоюванням стежила за тим, як ми розглядали її кімнатку. Відчувалося, що вона найме її охоче, і тому Сашко Бобир поводився, як справжній квартирант. Де він тільки цього навчився — не знаю.

Сашко походжав поважно по розсохлій підлозі, совав свій кирпатий ніс у кожну щілину, відчинив невідомо навіщо дверцята димоходу від низенької грубки. Побачивши на одвірку накопчений восковою свічкою у великодню ніч хрест, Бобир суворо провів по ньому пальцем і під кінець глянув униз: звідси, згори, круті східці здавались іще небезпечнішими.

— А чому поручнів нема? — запитав Сашко суворо. — Тут уночі, коли темно, спросоння в’язи собі можна звернути.

— У мене внизу лампадка цілу ніч горить, — послужливо сказала бабуся.

— Що?.. Лампадка? Від лампадки пожежі бувають! — поважно сказав Бобир.

— Що ти, що ти, голубе, боронь боже! — занепокоїлася бабуся.

— А топити зимою чим? — не вгавав Бобир. І він важко поляскав пічний лежак.

— Ну, якщо ви на заводі будете працювати, — сказала хазяйка, — паливо у вас буде. Заводським вугілля щозими видають. Володя вам привезе, складете. в отому сарайчику, де коза, от і все.

«А як не будемо на заводі працювати? — подумав я. — А раптом нас не приймуть і треба буде від’їздити зовсім із цього міста?»

— Мені, товариші, цей мезонін, безумовно, подобається! — сказав Сашко дуже солідно, так, наче його думка була вирішальною. — Погано, звичайно, що пустувато тут.

— Та я ж вам сказав, молодці, — встряв поспішно у розмову візник. — Купіть собі на перший час тропічні меблі, а там далі, на зиму, якщо грошенята заведуться, і всяку розкіш можна буде привезти.

— Ну, а спати на чому? — заперечив Бобир. — На ящиках з-під апельсинів багато не поспиш!

— «Дачки» купите, розкладушки. Але вони дорожче обійдуться! — сказав не так упевнено Володя.

— А просто на підлозі хіба не можна? — спохватився Маремуха. — Я дуже люблю влітку спати на підлозі. Це корисно. У вас, бабусю, соломи нема?

— Сіна можу дати. Я для кози минулого року купила, так із зими ще трохи лишилось.

— Від сіна блохи заведуться, — сказав, кривлячись, Бобир. — У сіні і в тирсі блохи самі по собі, довільно народжуються. На сіні нехай Денікін спить, а ми собі краще «дачки» купимо. Але ось…

— Стривай, Сашко, — спинив я Бобиря. — Годі тобі голову морочити! — І, звертаючись до хазяйки, спитав — Коли ви згодні, ми оселимось у вас. Але як вам: завдаток тепер чи потім?

— Та я й не знаю… — Бабуся зам’ялась. — Ось, може, Володя скаже.

— Слухайте мене, хлопці! — сказав Володя, стукнувши пужалном у дерев’яну підлогу. — Ми ж свої люди, правда? Ніхто вас тут обдурювати не збирається. Познайомив я вас з тіткою — тримайтеся тепер за неї міцно. Вона вам як мати буде: чи випрати, чи зварити. Турбот у вас ніяких, руки вільні, а тітоньці теж перепаде від вас на шматок хліба. Адже правда? А про ціну домовитесь потім. Слухайте мене, я людина бувала. Біжіть-но швиденько на завод, покажіть там путівки ваші від товариша Дзержинського і мерщій влаштовуйтесь. А то зараз для вас наче затемнення. Хіба ви знаєте, який розряд вам дадуть? Скільки заробляти будете? Не знаєте! Вірно кажу? А коли на заводі побуваєте, враз видніше стане, та й тітонька тут тим часом мозком поворушить та й прикине, як би це більше з вас заправити, щоб і собі не обидно було, та й небожеві Володі на могорич дісталося. Ну, рушили, чи що, на грішну землю?..

Звичайно, треба було дорожити кожною хвилиною в цей перший день нашого приїзду в незнайоме ще місто. Слід було послухати Володиної поради і негайно мчати на завод. Але нам дуже хотілося глянути зблизька на справжнє море. Ніколи ми його не бачили, хіба що на малюнках.

Найбільша річка, яку нам довелося бачити в себе на батьківщині, був Дністер, та й то, щоб добратися до нього з міста, треба було йти путівцями добрих верст п’ятнадцять. І купатися в тому Дністрі можна було тільки біля берега — інакше міг пальнути в тебе, якщо запливеш на середину річки, румунський жандарм.

Вийшовши з двору, ми звернули в провулок, який вів до моря, перейшли портові залізничні колії і спинилися біля кам’яного парапету набережної.

Не бачене нами раніш море з люттю кидалося на берег. Хвилі кипіли піною, билися з гуркотом у кам’яні груди парапету і, знесилені, відкочувалися назад, несучи з собою дрібненьку гальку, гнилі водорості, черепашки, поступаючись місцем перед новими хвилями, що бігли на берег. Усе море ходило улоговинами і горбами, неспокійне і зле.

Холодні бризки долітали до нас. Бобир, невдоволено поморщившись, потер долонею веснянкувате обличчя і відступив на крок назад.

Признатись, не таким я уявляв собі раніше море! Думалось: вийдеш на берег — і далеко-далеко, до самого обрію, буде розстилатися перед тобою широка і тиха рівнина голубуватої чистої води.

Колись я подарував Галі Кушнір свою фотокарточку з написом: «Мою любов, широку, як море, вмістить не можуть береги життя».

Ці слова я почув у театрі під час вистави драми про сімох в’язнів, повішених царськими поліцейськими. Я запам’ятав ці слова і частенько повторював. Пригадую, Галя ще спитала мене:

— Ти це сам склав, га, Василю?

Просто збрехати, сказати «я» — було незручно. Авторитет втрачати також не хотілося, довелось відповісти ухильно:

— А що, хіба погано?

Тепер, дивлячись на море, я згадав ті недавні дні, коли ми ще були хлопчиськами, згадав Галю — мою подружку, і вірші про