Карл Брукнер - Золотий фараон

— Пане, стривай, у тебе брудні черевики, непочищений піджак, ти ще нічого не їв, а я…

Але Картер уже швидко прямував вулицею.

Думки випереджали його, линули до місця розкопок. Певне, вчора Ахмед Гургар та інші бригадири зрозуміли його правильно і тепер копають не вглиб, а розширюють виям. Бо що могло ще ховатися в глибині? Коли він відновив в уяві вхід до гробниці Рамсеса Шостого, то визнав, що він — фантаст. Так, так, фантаст — і, мабуть, від того самого дня, коли Теодор Девіс одкрив невелику схованку, де лежали алебастрове начиння, рештки дерев'яної скриньки і золоті платівки з іменем «Тутанхамон»: Припустімо, що Амонові жерці звеліли вбити фараона, то хто ж тоді наважився врочисто його поховати? Чи не його наступник, верховний жрець Ейє, цей удаваний приятель єретика Ехнатона? Ейє був підступний і до того ж надзвичайно розумний чоловік, що вмів підтримувати однаково добрі стосунки з жерцями бога Амона та їхнім запеклим ворогом Ехнатоном. Коли жерці вийшли переможцями, він, мабуть, зажадав од них як винагороди обидві корони — Верхнього і Нижнього Єгипту.

У розпачі Картер провів рукою по очах. Як неймовірно важко людському розумові відтворити події, що відбувалися три тисячі років тому! І як неймовірно важко тільки на підставі небагатьох знахідок — кількох поховальних речей — припустити, що Тутанхамон знайшов собі вічний спочинок у Долині царів.

Картер прискорив ходу. Він поклав нарешті домогтися певності. Сьогодні, завтра і всі наступні дні треба копати далі тільки вглиб, а не вшир, як він звелів учора. Робити щось па взірець невеличких шахт. Кожну копатимуть троє робітників. Дедалі глибше й глибше — шахта обіч шахти. Всупереч усім законам археологічних розкопок — не обережно виймати землю лопатами, а рішуче вгризатися в неї. Не він буде винний у такому неправильному, нефаховому методі роботи, — відповідальність цілком ляже на панів з Департаменту охорони старожитностей. Якби вони дали йому не чотирнадцять днів, а рік!

Чотирнадцять днів! Яке безглуздя!

Пойнятий своїми думками, Картер обігнав гурт туристів, що на чолі з сивобородим арабом-провідником прямували до Долини царів. Провідник шанобливо привітав Картера, а тоді збентежено втупився в нього, бо не почув відповіді на своє привітання. Невже вчений не признав свого давнього приятеля Абу-ель-Сіма? І чому його колишній шеф так дивно вимахує руками? Може, він закликає духів давніх фараонів? Шкода, шкода цього приязного чоловіка. Це ж він, либонь, з глузду збочив. До того воно і йшло. Авжеж, авжеж, хто за життя думає тільки про мертвих, того аллах позбавляв розуму. А він, Абу-ель-Сім, навпаки, хоч і копав замолоду тут, у Долині царів, та любить гарне життя. Чужоземні туристи везуть сюди великі гроші, то й хочуть щось мати за них.

— Леді й джентльмени! — бадьоро вигукнув Абу-ель-Сім. — Ви бачите тепер ліворуч першу скельну гробницю великої цариці Хатшепсут. Вона хотіла, щоб її поховали, як усіх могутніх владарів, тут, у Долині царів. Тож Хатшепсут звеліла вибити ось там, високо в скелі, глибоку печеру. Вперше її знайшли грабіжники в 1916 році. Але містер Говард Картер, славетний археолог, сполошив уночі грабіжників. У печері він знайшов порожній саркофаг із написами. Друга гробниця цієї цариці — справжня, вона внизу, в долині, її теж відкрив містер Говард Картер у 1903 році.

Абу-ель-Сім навмисне голосно вигукував ім'я свого колишнього шефа, сподіваючись, що Картер озирнеться і привітається до нього. Тоді Абу-ель-Сім міг би гордо сказати: «Цей чоловік — Говард Картер, він добре мене знає».

На жаль, Картер не зробив своєму давньому приятелеві тієї приємності. Тож бороданеві довелося вдовольнитися тільки тим, що показати пальцем уперед:

— Он пішов містер Говард Картер. Ви бачите, як. він поспішає знайти ще одну гробницю.

— О-о-о! — хором вигукнули здивовані леді.

— А-а-а! — вигукнули здивовані джентльмени.

І відразу всі повернули голови в інший бік — глянути на гробницю, що на неї показував Абу-ель-Сім.

А в цей час славетний археолог Говард Картер збентежено дивився здаля на вхід до гробниці Рамсеса Шостого. Там, навколо вияму, стояли копачі. Мовчки, не рухаючись, вони дивилися на дно вияму, Ахмед Гургар наче застиг, нахилившись, Гасан Авад і Хад Гасан ніби скам'яніли під час розмови.

Там сталась якась лиховина! Може, щебенем засипало людину?

Картер мало не біг. Який сьогодні нещасливий день! Треба ж було йому саме сьогодні заспати. Через якусь там курку! Абдула завжди будив його вчасно, то хлопець старанний.

Ахмед Гургар перший зачув чиюсь ходу.

— Шеф іде! — вигукнув він. І нараз замахав йому обома руками. — Пане, йдіть мерщій! Ідіть, ми тут щось відкопали.

— Це диво, пане! Велике диво! — крикнув Хад Гасан.

— Аллах навчив тебе знайти дорогу до підземного світу, — аж захлинався Абделад, так вимахуючи із захвату руками, що мало не втратив рівноваги.

Люди розступилися, даючи Картерові дорогу.

— Що ви знайшли? — тамуючи хвилювання, спитав він і нахилився.

І ту ж мить відчув, як кров шугонула йому в голову. Долі, на дні вияму, виднівся кам'яний східець.

Картерові здалося, що він снить. Протер швидко очі. Ні, східець був насправді. Завширшки понад півтора метра.

Порухом руки Картер відсторонив людей, що застували йому Рамсесову гробницю. Східець лежав на метр глибше, ніж вхід до неї. Отже, те, що він бачив, могло бути не східцем, а камінням із підмурку гробниці.

— Ахмеде, нехай копають далі! — розчаровано звелів Картер.

Троє копачів стрибнули у виям.

Картер раз у раз поглядав на Рамсесову гробницю. Він хотів перебороти своє розчарування, призвичаїтися до нього. З вияму чулося швидке шарудіння лопат, потім нагору стали подавати коші зі щебенем.

Подумки Картер копав теж. Ось залізні лопати повинні дзенькнути об камінь, коли ні — то ніякого східця немає.

Нічого не чути.

Цього він і боявся. Хіба ж можна сподіватися такого щастя?

Глибоке зітхання вирвалося з грудей. Якщо він тепер подивиться вниз, то побачить тільки підмурок. Нараз хтось вигукнув:

— Другий східець!

Картер відчув, як його заливає хвиля щастя. Не кваплячись глянув униз.

Там виднівся край другого східця. І вже виступали обриси третього.

Ахмед Гургар схопив Картера за руку. Голос йому уривався від збудження:

— Пане, то вхід до гробниці, котру ти шукаєш! — А тоді, радісно схвильований, крикнув до людей, що стояли навколо — До роботи, аллахові улюбленці! До роботи, благословенні! Викиньте непотрібний щебінь нагору! Перетворіть його на хмару куряви!

Картер одвернувся, аби ніхто не побачив радісних сліз, що набігали йому на очі. Скільки довгих років шукав він цю гробницю! Скільки розчарувань зазнав за той час! І тепер його впертість винагороджено.

Але