Джонатан Свіфт - Мандри Гуллівера

гроші, щоб платити їм. Йому дивно було чути про такі розорні та довготривалі війни, і з моїх слів він зробив висновок, що або ми дуже задерикуватий народ, або ж у нас лихі сусіди, і що наші генерали мусять бути багатшими за наших царів. Він питав, які справи маємо ми поза нашими островами, крім торгівлі, дипломатичних зносин та захисту берегів нашим флотом. Найбільше дивувала його наша наймана армія, яку ми, вільний народ, тримаємо й мирного часу. Якщо ми маємо самоврядування, казав він, здійснюване нашими ж представниками, то йому незрозуміло, кого ми боїмось або з ким воюємо; і він хотів знати мою думку, чи не краще захищатимуть якийсь приватний будинок його господар із дітьми та родиною, ніж півдюжини розбишак, найнятих випадково на вулиці за невеличку платню, що дістануть, мабуть, у сто разів більше, перерізавши горлянку тим, кого мають захищати.

Він сміявся з моєї «чудернацької системи арифметики» — так він зволив її назвати, — ідучи за якою я вирахував кількість населення, підсумувавши число членів різних наших релігійних сект і політичних партій. Він не розумів, чому той, хто має переконання, шкідливі для загалу, мусить змінити їх і не може визнавати їх для самого себе. На його думку, оскільки уряд робить по-тиранському, вимагаючи першого, остільки ж виявляє він свою слабкість, не дозволяючи другого. Можна ж бо дозволяти людині тримати отруту в своїм кабінеті, але заборонити продавати її всім, як сердечні ліки.

Довідавшись від мене, що серед розваг нашої дворянської та поміщицької молоді є азартні ігри, король спитав, від якого й до якого віку дозволяють у нас цю втіху та скільки часу на неї витрачають; чи не захоплює вона інколи так, що люди програють своє майно; чи не буває, що нікчемні, порочні люди, набивши руку в цім мистецтві, наживають великого багатства і мають у залежності від себе знатних людей, які, призвичаївшись до підлого товариства, перестають розвивати свої розумові здібності і, програвши самі, починають вивчати та використовувати проти інших цю ганебну спритність.

Історичний нарис наших справ, який я подав йому за останнє сторіччя, надзвичайно здивував короля, і в нашій історії він убачив тільки купу змов, заколотів, убивств, страт, революцій та заслань — найгірших наслідків зажерливості, скнарості, брехливості, зрадництва, жорстокості, гніву, безумства, злосливості, заздрощів, розпусти та чванливості.

При черговому побаченні його величність захотів резюмувати наші розмови, порівнявши мої відповіді та свої запитання. Поставивши мене на свою долоню і ніжно пестячи, він сказав мені тоном, що його я ніколи не забуду, таке:

— Ви намагалися скласти найкращого панегірика вашій батьківщині, мій маленький приятелю Грілдріг. І що ж довели ви мені? Що найнеобхідніші якості для законодавця, то — неуцтво, лінощі й порок. Що найкраще тлумачать і застосовують закони люди найбільш зацікавлені і здатні до того, щоб перекручувати, заплутувати і не додержуватися їх. Дещо корисне, щоправда, я помітив і по ваших інституціях, але наполовину воно не втілюється в життя, а другу половину забруднено загальною розпустою. З ваших слів не видно, щоб доброчесність дійсно допомагала висунутись у вашому суспільстві; щоб за гарні якості давали титул лорда, за вченість і побожність — звання єпископа; щоб солдата винагороджували за мужність або слухняність, суддю — за непідкупність, сенатора — за любов до батьківщини, радника — за мудрість. Ви особисто, безперестанку мандруючи, здається, уникли багатьох хиб ваших земляків, але, підсумовуючи ваші оповідання та відповіді, яких мені так важко було домогтися від вас, я мушу прийти до висновку, що більшість ваших земляків являють собою найогидніший гадючник, який будь-коли плазував на землі.

Розділ VII

Любов автора до своєї батьківщини. Він робить королю дуже вигідну для того пропозицію, але його величність відкидає її. Необізнаність короля з політикою. Знання в цій країні дуже недосконалі та обмежені. Закони, військові справи та партії в їхній державі.

Тільки безмежна любов до правди не дозволила мені приховати цю частину моєї історії. Зайвим було висловлювати своє обурення, з якого завжди тільки сміялися, і я змушений був терпляче слухати, коли так зневажливо трактували мою любу, благородну батьківщину. Я сумував так щиро, як на моєму місці сумував би й кожен із моїх читачів, але монарх цей із такою цікавістю й так уперто допитувався про все, що я з самої вдячності та чемності не міг не задовольнити його. На виправдання своє мушу, проте, сказати, що я майстерно оминув багато запитань і кожен пункт подав у куди сприятливішому світлі, ніж дозволяла те істина. Щодо моєї батьківщини, то я завжди виявляв похвальну прихильність, яку Діонісій Галікарнаський так справедливо радить історикам[49]: приховувати хиби та вади своєї політичної неньки і якнайсприятливіше для неї освітлювати її красу та чесноти[50]. Такі були мої щирі, але, на нещастя, даремні намагання в численних розмовах із тим могутнім монархом.

На виправдання короля мушу сказати, що він завжди жив віддалік від решти світу і був мало обізнаний зі звичаями та побутом інших народів. Незнання їх спричиняється до забобонів та вузькості світогляду, цілком невідомих нам і культурнішим країнам Європи. Отож ясно, що погляди цього далекого монарха на чесноти та хиби людські ні в якім разі не можуть бути мірою для всього людства.

На доказ цього і щоб показати сумні наслідки вузького виховання, я наводжу далі один надзвичайний випадок. Щоб заслужити ще більшої ласки його величності, я розповів йому про винахід нами триста-чотириста років тому порошку, що яка завгодно купа його, нехай хоч у гору завбільшки, спалахує від найменшої іскри й вибухає з гуркотом і струсом, сильнішими за грім. А певна кількість того порошку, забита в порожнисту, залізну або бронзову трубу, залежно від розмірів труби, виштовхує залізну або свинцеву кулю з такою силою та швидкістю, що опиратися їй не може ніщо. Що найбільші, викинуті таким способом кулі не тільки враз нищать цілі лави солдатів, а й руйнують дощенту найміцніші мури, пускають на дно кораблі з тисячею людей на кожному, а з'єднані поміж себе ланцюгом — трощать щогли та снасті, шматують тіла людські й пустошать усе. Що ми часто кладемо цей порошок у великі порожнисті залізні кулі й кидаємо їх спеціальними машинами в обложені нами міста і що вони перекопирсують бруки, розносять на друзки будинки, розкидають в усі боки осколки, провалюють голову всякому, хто трапиться поблизу. Що я дуже добре знаю складові частини того порошку, вельми дешеві й звичайні; вмію змішувати