Максим Іванович Кідрук - Твердиня

луснуть очі. Коли він, лишивши за собою підперту променями ліхтарів лячну статую Пачакутека[86], домчав до авеню Сан-Мартін, перед очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулось на північний захід, за кілька сотень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка повернувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін було практично порожнє. Хекаючи, Левко вгризався очима в темряву, що клубочилась між будинками, які підступали справа до дороги, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічний силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар по боках. То міг бути тільки «Челенджер». Автомобіль неквапно підіймався у напрямку Ель-Сол.

Гупнула нова екстрасистолія. За нею — ще одна. Левко перестав їх рахувати і рвонув за автомобілем. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просувався з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Правда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартін (навпроти була автостанція Куско), спортивне купе піднялось по авеню Ель-Сол і зникло, затесавшися серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор додалися темні кола, Левко заледве розрізняв, куди ступає, але не покидав погоню. Пробігши повз автостанцію, хлопець нарешті загальмував. Він харчав, наче поранений тюлень. Серце жило власним життям. Здавалося, воно колотиться не в грудях, а десь поза спиною, стріпуючись, наче викинута на берег риба. Українець провів передпліччям перед очима, але пульсуючі кола і срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Його нудило.

На мить він застиг у нерішучості. Справа стояв готель «Villa Urubamba». За ним йшло розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялась менша вулиця, Туллумайо (здається, так вона називалась, через мерехтіння в очах Левко не міг путньо прочитати напис на табличці). Куди завернув рудоволосий: ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Достоту українець не знав, але чомусь подумав, що праворуч. Щось підказувало, що рудий не наближатиметься до людного центру містечка.

Тримаючися за стіни будинків, що підступали до проїжджої частини, Левко став підніматись по Туллумайо. Машини він більше не бачив. Дійшовши до місця, де Туллумайо перетинає вулиця Ґарсільясо де ла Веґи, хлопець остаточно переконався, що втратив слід.

Він прислухався. Туллумайо відносно недалеко від центру, по сусідству розташувалися два вокзали і залізнична станція Wanchaq, та загалом це безмовна вулиця. Попри не зовсім пізній час тут не було ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька німотних машин з погаслими фарами. Було тихо, темно і холодно.

Левко просунувся ще на сотню кроків на північ по Туллумайо, і перед ним відкрилось немислиме переплетіння менших вуличок… у кожну з яких міг протиснутися спортивний «Додж Челенджер».

Усе марно. Рудому вдалося вшитися.

Хлопець безсило опустився на бруківку й обіперся спиною на будівлю, в фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він просидів хвилин двадцять, перш ніж минуло тремтіння в руках, більш-менш заспокоїлося серце і пройшла нудота.

Поблукавши завулками ще з хвилин десять (гонитва загнала його в незнайому частину Куско), Левко вийшов до Плаза-де-Армас, звідки, вирішивши не повертатись до клініки, вже знайомою дорогою поплівся до хостела. Він був настільки виснажений, що навіть перестав міркувати про неймовірне спіткання з рудим.

За півсотні кроків від «Samay Wasi Youth» організм не витримав і збунтувався проти фізичних мордувань, що одне за одним налягли на нього протягом останньої доби. Українець упав на коліна і став блювати у стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної кам’яної дороги.

XXXI

27 липня 2012 року, 22:04 (UTC-5) Хостел «Samay Wasi Youth»

Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся від блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.

На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого не було. Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Антикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з VHS-відеокасетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів — оце й усе, що освітлювало головну залу.

Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині зали щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.

— Лео? — вигукнув один з них.

Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канадців (Калеб серед них). Нейта — головного винуватця — не було.

— Так, це я.

Хтось клацнув перемикачем — увімкнулось горішнє світло. Хлопець затулив обличчя рукою.

В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як молодий кабачок, відтінку.

— Як Едді? — виступила наперед Меґан.

Лео не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.

— Він помер? — Дівчина затулила долонями рота. — Боже… Едді помер?

— Що з хлопцем? — прогудів Калеб. — Не мовчи, кажи як є.

— Де інші? — докинув хтось із-за спини здоров’яка.

— Він… — Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Сатомі. — Ми завезли Едді у клініку.

— То він помер? — хлипала Меґан.

— Я не знаю, — знизав плечима хлопець.

— Але ти…

— Ми завезли його в лікарню, — повторив він таким тоном, наче казав: «Відчепіться від мене».

— Але чому ти…

— Просто повернувся.

Меґан швидко вгамувалася і, спохмурнівши, повернулась у крісло. Їй стало соромно через мимовільний виплеск емоцій. Кілька разів вона штрикала Левка хмурими позирками, не розуміючи, як можна було покинути клініку, не випитавши хоч якої-небудь інформації про стан Едді. Через секунду американці й канадці залишили хлопця і відійшли, невдоволено шепочучись між собою.

— Ти геть блідий, — без особливого співчуття в голосі промовила Сатомі.

Левко ще раз знизав плечима, мовляв, то все гори.

— Принести чаю?

Хлопець кивнув і безсило завалився на диван. Японка пішла на рецепцію, де націдила з термосу вже трохи остиглого чаю з коки, повернулась до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала в іншу частину зали, де приєдналась до Меґан і компанії. Українець навіть не подякував. Не мав сил.

Потягнувшися за чаєм, Левко намацав пальцями розірвану упаковку від «ведмежого» газового балончика. Взяв її до рук. На картонці, під прозорим пластиком, писалося:

FRONTIERSMAN

Bear Attack Deterrent

FIRES UP TO 30 FEET

34.52 CAD[87]

Тридцять футів. Дев’ять з лишком метрів. У Едді не було