Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

Горілий зараз казав чисту правду: мов гончак, відчувши близькість загнаної дичини, він хотів одним махом покінчити з усім, бо на повірку робота виявилася не аж такою складною, а відповідь на задачку стояла в кінці задачника, тільки ніхто не вправився туди зазирнути.

— То йдіть у своїх справах! — вдова рішуче ступила назад, тепер уже намірившись зачинити двері, але з іншого боку.

— Галино, в мене правда замало часу. Ви обізвали мене бандитом, то на вашій совісті. Тільки вас повинно інше хвилювати: до кого б я не належав, головне — не до правоохоронних органів. Бо в іншому разі з вами б уже давно бесідували не тут і не так. Ще раз: Позняков удома?

— Я тут!

Із-за спини вдови виступив друг сім’ї. Якщо він не стояв поруч, то мусив занепокоїтися, з ким це його подруга так довгенько бесідує, тримаючи гостя, хай хто б там з’явився, на порозі.

— Дуже добре. Як я встиг зрозуміти, Позняков, ви давали Галині дуже багато корисних порад. Може, дасте ще одну — хай вислухає мене зараз мовчки? І ви заодно послухайте, вас це теж стосується.

— Хай зайде, — мовив Позняков, хоча тримався далеко не так упевнено, як жінка.

Відступивши, Галина дозволила зайти Горілому, причинила двері й відійшла до Олега, ставши поруч. Тепер дві спини заступали незваному гостеві хід усередину. Це було схоже на оборону фортеці малими силами, запеклу та відчайдушну, хоча й марну.

— Чого вам? — тепер запитав Позняков.

— А вас не цікавить, хто я і звідки?

— Минулого разу ви назвалися міліціонером. Збрехали. Коли прийшли вдруге і вже не називаєтесь міліціонером, значить, усе одно збрешете, — Позняков, обійнявши Галину за талію, притиснув до себе. — Думаю, важливіше те, з чим ви прийшли сюди знову, а не те, ким ви насправді є.

— Мудро, — погодився Горілий. — Бачите, Галино, справу з чоловіком мати значно ліпше.

— Я це знаю, — виклично кинула вона.

— Так, давайте справді коротко і ясно, бо я до вас не перевиховувати, тільки попередити, — Сергій діловито потер руки. — Ви коханці, причому — давно, але історія вашого великого почуття мене мало хвилює. Скажете — ні?

— Ні.

— «Ні» — це не коханці?

— «Ні» — це не скажемо. Хіба так не видно? — Олег дужче притиснув до себе Галину.

— Мене так само не хвилює, чим вам, Галино, не догодив Микола Коваленко. Бачив я його — нормальний мужик. Цікаво інше: ви справді збиралися залякати цивілізовану людину, котра займається інтернет-послугами, кабельним телебаченням тощо, за допомогою банального пророцтва смерті? Будинок подарований вам, і ви справді вирішили, що, почувши про невідворотну близьку смерть, ваш чоловік помре від інфаркту, автоматично залишивши вам будинок? Я тут порадився з деким, перш ніж до вас їхати: всі борги смерть боржника так само списує автоматично, бо у вас за документами уже не спільне майно, банк лишить вас у спокої, а ви, Позняков, через певний час почнете рулити ще й друговим бізнесом без жодних зобов’язань перед кредиторами.

Поки він говорив, обоє побіліли. Горілий навіть не міг упевнено сказати, хто більше.

— Це неправда, — видушила з себе Галина. — Не так… усе не так…

— Неправда чи не так? — уточив Сергій. — Кажіть, як правильно. Особливо докладно зупиніться на історії з тією вашою знайомою відьмою. Яку роль насправді вона виконувала у вашій схемі. Ну, мовчати будемо?

— Не так усе, — повторила Галина.

— Платівку заїло? — гримнув Сергій.

— Ви ж не з міліції, правильно? — обережно почав Позняков, не випускаючи вдову з обіймів. — Який у вас тоді інтерес? Ви тут нагородили зараз сім мішків гречаної вовни, та якщо це переказати-таки органам… Ви для цього прийшли, так? По гроші? Скільки вам треба?

— Олеже, — слабо писнула Галина.

— Мовчи! — тепер Позняков відсторонив її, обличчя знову починало набувати нормальної здорової барви. — Не знаю, до чого ви там іще додумалися. Гадки не маю, яким сміттям ваша голова забита. Тільки ж ви по гроші прийшли, хіба ні? Для чого ж іще, ну, для чого приходять незнайомі типи пізніми вечорами?

— Скажімо, я був другом Коваленка. Хочу поновити справедливість.

— Неправда, ви не були другом Коваленка. Ви — шахрай, бандит і шантажист!

— Ух, як гучно, — самими губами посміхнувся Горілий. — Ще мерзотником мене назвіть. Як іще там можна? Негідником, ницим типом… Я по телевізору чув, у серіалах про аристократів так лаються.

— Не заговорюйте зуби, — Позняков знизив тон до нормального. — Скільки вам треба?

— Спочатку — пояснення.

— Можете прийти завтра зранку? — вступила в розмову Галина.

— Чому саме завтра і чому саме зранку?

— Подумати треба.

— Чого тут думати? Ви ж знаєте всі деталі скоєного вами ж злочину. За попередньою змовою, між іншим, так це називається.

— Нам треба подумати, — стояла на своєму Галина. — Я… ми нічого такого… Не змовлялися ми… Тут двома словами не скажеш…

— Ясно, не двома. Не трьома навіть.

— Давайте так, — Галина заговорила швидко, опанувавши себе, оцінивши ситуацію і тепер намагаючись узяти її під контроль. — Справді, до завтра не треба чекати. Поговорімо… Але є кілька моментів… Гроші ж вам потрібні, Сергію… вас так, здається… Вам же потрібні гроші, Сергію?

— Певна річ, — кивнув Горілий, при цьому подумавши: головне, аби вони самі в це повірили.

— А ви приходьте години за три. Ось саме перед дванадцятою, нормально буде. Не боїтеся?

— Ви ще не лякали, — Сергій знову розтягнув губи в посмішці. — Покличете вашу приятельку Олесю з її опівнічними пророцтвами?

— Без неї не обійтися, — серйозно відповіла Галина. — Ви наче думки читаєте. Раніше півночі вона все одно сюди не вибереться. Чекати тут вам навряд чи буде цікаво.

— Чому ж? — говорячи так, Сергій насправді тільки тримав марку, бо час уже прийняти правила запропонованої гри, суть якої він сподівався дізнатися швидше, ніж за три години, ще до півночі. — Та добре, добре вже. Бачу, ми з вами одне одного зрозуміли. Ми ж подружимося? Візьмете мене другом родини? Га, Позняков?

— Олегом мене звуть, — видушив із себе той, аби не мовчати.

— Добре… Олег Позняков… Галя Коваленко… Не прощаюся. І ви не тікайте.

Що з цього всього вийде, Сергій Горілий поки що не знав.

Але в одному був переконаний на всі сто: без попередження, мов чортик із табакерки, ввірвавшись у життя цих двох зі своїми підозрами саме в момент, коли вдова та її найкращий друг, здається, вже видихнули, він обов’язково спровокує їх на певні дії, котрі повинні пролити нарешті світло на цю зіткану з нелогічностей історію.

Горілий тицявся навмання. Щоправда, він знав, куди саме треба поткнутися. Проте двоє змовників