Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

нашому світі все живе. Нема тут ані Мертвої ріки, ані мертвої води. І виловили ми тебе геть в іншому місці. Придивися уважніше до берегів нашої ріки і вгадаєш назву. Навіть не так. Зрозумієш її. Кожна назва має мати сенс. Назву потрібно або заслужити, або відробити, якщо тобі вона дається авансом. Зрештою, зазвичай назва чи ім’я прикликають те, на що вони і приготовлені, — трохи пафосно сказав Полель.

Мальва відразу запримітила, що Полель любить так розмовляти, і щоразу ховала смішечки, коли той говорив, щоб не ображати хлопця.

— Брате, який ти розумний! — таки не втримався Лед від шпильки. — Фільософ і всьо тут, йолкі-матолкі.

— Краса! — крикнула Мальва сонцю, вітер підхопив її слова та закрутив у високості. Вона вже не зважала на хлопців, які мали от-от розпочати словесну перепалку. Дівчина була захоплена білим дивом. — Так багато тут калини. Йой, серденько, всі береги в її квіті. Це ж Калинова ріка. КАЛИНОВА-А-А-А-А-А-А…

Те «А» ще довго кружляло світом, наче боялося приземлитися, чи, може, просто йому сподобалося літати. Мальва замилувалася тим видивом. Цікаво, досі вона могла при потребі візуалізувати думки інших людей, щоправда, лише тих, які не блокувалися, а тут таке диво… Візуалізація власної букви… От брати геть її не слухали. Не візуалізувалися. Чи, може, в тому світі стояв надійний захист, і вона зовсім нічого з них зчитати не могла.

— Ага. Я ж казав: будь уважна — і все тобі природа сама розповість, і про імена, і про себе. Калинова ріка, Калинова гора на тому березі. Бачиш, вона геть біла від калинового квіту. І погоджуюся з тобою, таки краса, — задоволено заторохтів Полель, забувши про братові кпини.

Тоді враз витягнув з-за пояса сопілку, сів на траву і почав грати. Поруч у травах мружився під сонцем легкий вітерець. Мелодія сопілки його збудила. Він наче чекав такого подарунку, схопив мелодію в обійми та покотив вниз із пагорба. Мальва зачаровано дивилася, як котиться писаною торбою музика сопілки.

— Калина, Мальво, то квіт нашої матінки, квіт великої Лади, Повелительки любові, — тим часом тишком заговорив Лед, стараючись не заважати Полелю. — Матінка каже, що калина дуже схожа на жінку. І доля в неї така ж. Навесні, як молода дівчина, квітне незаймано-білим, красиво та щедро. Недарма кажуть: «Цвіте, як калина», «Пишна, наче калина в квіті». Минає час. Дівчинка стає жінкою. Весна переходить у літо. А калина влітку гойно наливається пестощами-щедротами сонця, води, землі, дістає красної, вогняної барви. Восени набирається справжньої сили, найпоживніша і найсильніша калина тоді. Однак навіть узимку, коли під снігом білим вона спить мертвим сном і начебто не в силі ані вразити красою, ані допомогти, її червоні ягідки, прив’ялі та примерзлі, котрі ніколи всі до бубки не бувають обірвані, рятують від голодної смерті не одну пташку, чи від застуди не одну малу дитину або навіть дорослу людину. Матінка стверджує, що калина — це жінка, яка в усі пори свого життя однаково красива та потрібна. Та, що більше віддає, аніж бере, більше любить і рідко коли ненавидить, завжди турбується і прощає. Матінка любить калину. Вона сама доглядає її, навіть розмовляє з нею.

Музика стихла. Полель перестав грати. Він, здається, добре чув мову Леда. Однак не став робити зауваження брату, натомість усміхнувся і… заспівав. Співав він так само божественно, як і грав на своїй сопілці:

По садочку ходила,

Цвіт-калину ламала.

До личенька рівняла,

Свого батька питала:

— Чи буду я ж такая,

Як калиночка цяя?

— Будеш, донечко, будеш,

Як тілько в мене будеш.

А як підеш від мене,

Спаде красиця з тебе.

Мальва тепер розуміла натяки Леда про те, що Полель доволі легко закохував у себе і дівчат, і жінок. Як у такого ніжного, голосистого, чуйного, лагідного та божественного парубка не закохатися? Напевне, доволі легко це зробити, якщо тільки серце не зайняте кимсь достойнішим, справжнім.

— Всьо. Маємо концерт. От уже й соловейко в гаї намалювався, йолкі-матолкі. Мальво, не закохайся, гляди, бо пропадеш. Так, з брата станеться. А ти мучитимешся. Він не одну додолу занапастив. І то одним співом тільки, — сердито обірвав спів брата Лед.

— Не заздри, братіку, — майже спокійно відповідав Полель. — Я ж не винен, що Творець так щедро мене обдарував талантами. І природа мого єства така благоліпна, бо любить весь світ. Ось глянь на нашу гостю. Вона найчарівніша і найзапашніша квітка. Навіть ім’я її відповідає суті. Як красиво звучить! Мальвочка. Мальвуся. Мальва. Дівчина-квіточка.

— Ага, усі-пусі, — в’їдливо передражнила Полеля Мальва. Той таки передав куті меду. — Тю на тебе, будяк також квітка. Ну не шляк би тя трафив наглий? Що за телячі ніжності, га?

Лед пирснув від сміху і вони якихось пару миттєвостей голосно реготали, додаючи клопоту лісовому птаству, яке, стривожене, враз вмовкло, поки люди не перестали сміятися.

Полель ображено мовчав, тоді запхав за пояс сопілку та набурмосився.

Мальва тим часом, і далі всміхаючись, уважно роздивлялася краєвиди. З іншого боку пагорба прудкою змійкою звивалася ще одна річка. Вона була трохи інша. Не така повновода і не така вражаюче блискуча. Вона наче соромилася своєї бляклої присутності в цьому світі та маскувалася то верболозами, то плакучими вербами. А може, просто хотіла залишитися непоміченою?

Мальва тицьнула пальцем у ледь помітну поміж зеленню синю смужку ріки:

— А це теж Калинова ріка? Щось вона з того боку пагорба геть-чисто миршава.

— Ні, — відповів Лед. — Це не Калинова. Це та сама ріка, в якій ми тебе виловили. І звати її Всехід. Чуєш назву? Можна через її води відкривати вирву в руслах усіх рік, які тільки існують. Ріка має безліч ходів-виходів- переходів. Уявляєш, Мальво, можливості світу Оранти, якщо навчитися вірно користуватися рікою?

— Ой, хлопці, це ж чудово! То ви легко через воду зможете мене переправити туди, куди мені треба, так?

Полель сумно зітхнув:

— Ні, не так. Входи поки зачинені. Двері лишень з одною ручкою. Ми ще добре не вивчили всі премудрості таких мандрів. Крім однієї дороги, Мертвої ріки тобто. Тож можемо тебе відправити хіба що назад у Мертву ріку. Але навряд чи ти захочеш самостійно туди повертатися. Нє? Хіба що…

Полель спіткнувся на слові.

— Що «хіба що»? Ну, договорюй! — допитувалася Мальва.

Полель поправив на голові свого розкішного бриля і не дуже впевнено мовив:

— Ну, знаєш, я не думаю, що тобі потрібно від нас кудись тікати. Наші батьки, звісно, суворі, але справедливі. Та якщо таки припече, то я особисто радив би перемістися