Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

наприкінці навчання у майстерності навіть перевершив власного Учителя. Закляття Місяцівни вигадане батьком. У світі неврів місяць — тут це Місяцівна — завжди уповні. Не видно на нічному небі її лишень тоді, коли похмуро. Так оте закляття Місяцівни, щойно місячний промінь торкнеться вас, автоматично накладалося на блокування безсмертних сил у світі Білих Вурдалаків. Коли з’являється на небі Місяцівна, вона своїм холодним блиском зв’язує усі безсмертні сили. Вона ніжно торкається вашого чола, цілує губи. Вам хочеться всміхнутися такій звабливій повні у нічному небі, і ви всміхаєтеся, не розуміючи навіть, що самі щойно здалися в полон чарів. Ви можете займатися у світі неврів лишень тим чудодійним, що не шкодитиме світу Білих Вурдалаків — це перевертництво, дрібне травництво і все… Ось так. А «розв’язати» безсмертні сили може тільки одна людина — Мирослад, або ваш від’їзд зі світу неврів. Сили тоді до вас миттєво вертаються. Безсмертні сили Перуна та Птахи були вночі зв’язані Місяцівною. Шкода, що ці двоє пташат вдень потрапили у пастку Стрибога. Уночі у них точно не було б жодних шансів. А так устигли десь заховатися у Чуй-лісі. Стрибогові вміння та сили Шепота не постраждали. Бо закляття Місяцівни, крім Мирослада, вірно служили ще одному чоловіку — сину Мирослада.

— Гарна пастка, Стрибоже! Тримає міцно. Закохані пташата зараз знесилені, тож ми легко їх упіймаємо. Тільки потрібно поквапитися. Чуй-ліс поки в забутті. Тож потрібно напасти зненацька. Ти ж пам’ятаєш останню битву в цьому лісі?

Стрибог кивнув. Він і сам не проти того, щоб поквапитися. Аж тремтів весь від передчуття помсти. Жага битви та крові запалювали всередині чорне багаття, яке рвалося на волю.

Стрибог заплющив очі. Глибоко вдихнув. Затримав дихання. Голову заповнила тиша.

Раз, два, три. Почали.

Він випускав на волю морок — темний, липкий, небезпечний, жахливий, тривожний, підступний і зрадливий.

Чотири, п’ять, шість. Підняв вгору руки, долонями перед собою, голову опустив вниз, різко видихнув…

Сім…

…і на вдиху заговорив прамовою:

— Я, володар семи личин. Личини мої, станьте з семи боків Чуй-лісу і тримайте його в своїй міцній опіці, не впускайте нікого всередину і не випускайте. Порушнику — муки, вдруге порушнику — смерть, втретє порушнику — забуття. Сівере — личино північного вітру, Літнику — личино літнього вітру, Вітрило — личино південного вітру, Леготе — личино пустотливого вітру, Моряне — личино вітру дощового, Стриже — личино східного вітру, Зефіре — личино західного вітру! Заклинаю вас іменням того, хто цар-батько вітрів, того, хто владика бурі, урагану, його холоду, нищитель добра та світла, запалювач лихих вогнів. Заклинаю вас іменням Стрибога! Усі сімдесят сім вітрів північних та південних, західних та східних, почуйте мене! Всі сімдесят сім стихій, які несуть ці вітри, прийміть мої слова. Я наказую, я заклинаю, я повеліваю! Летіть. Несіть випущений мною вирок на голови і душі тих двох, хто зраджував, нехай морок загасить у серці їхньому світло, нехай темрява з’їсть його, нехай хіть тіла та хіть душі цих звабників і зрадників з’їсть їхній дух. Нехай чорнота зґвалтує душу Перуна та знищить душу Перуниці. Не смерть я накликаю на їхні голови та душі, накликаю забуття, вічні муки та зникнення зі світу безсмертного, смертного, світів Нави, Яви та Прави.

Стрибог говорив чітко, карбував кожен звук, неквапно та сильно. Сірому аж дух перехопило. Куди там світлим заклинанням до темних.

Тиша заполонила простір довкола. Навкруг зробилося дуже холодно і моторошно. Радість і щастя розчинилися в долонях Стрибога, стали пліснявою.

І… почалося…

Засвистіло, загуло, залопотало довкола різноголоссям. Але то були голоси не людей, то були голоси вічних стихій, які кружляли над головою свого Повелителя, слухали його слова та повторювали за ним. Вихор закручувався у спіраль, дихав полум’ям, яке було студеним, він жбурляв снігом, кропив водою, щипав морозом, лякав звуками.

Стрибог махнув руками, наче птах крильми, миттєво викинув їх вгору, склав долоні над головою у замок, тоді різко відвів руки за голову і… запустив чимсь перед собою зі словами: «Летіть»… Сірий може заприсягтися, він це бачив на власні очі, з долонь Стрибога потоком полилося на Чуй-ліс щось мерзенне, брудне та темне… Сварга смерті, яка чорним зашморгом обвивала шию Стрибога, раптом відірвалася від тіла свого господаря і кинулася теж вперед. Стрибог випустив разом з вітрами пекельний морок, котрий вбиває душі, випустив найтемнішу частинку себе…

Полювання почалося.

Хвиля вітру та мороку ковтала все, до чого торкалася. На мить здалося, що вона зараз повириває з корінням дерева, вигорне всю траву, пошматує світ неврів. Почувся голосний вибух, наче зірвався цілий світ, та… Раптом все просто припинилося, наче геть нічого до цього не відбувалося. Легкий західний вітерець ніжно пурхав над деревами, уважно вислідковуючи того, хто під кущиками чи під листочками зачаївся.

Сірий з повагою дивився на Стрибога. Йому пощастило завербувати до сірого війська такого сильного воїна. Стрибог важко дихав, втомлено морщив лоба і ледь чутно промимрив:

— Тепер залишається ждати. Хтось з вітрів їх таки віднайде і вкаже нам путь. Я власноруч хочу прикінчити цю хтиву сучку і її коханця. Ну, що скажеш, мій добрий сірий друже?

— А якщо вітри їх не знайдуть? Це ж не прості смертні й не зовсім прості безсмертні. Один із них син Сварога.

Стрибог вишкірився так, що сірий ледве не беркицьнувся від жаху:

— Всі ми сини Сварога, сірий брате. Навіть ти. Але це не робить нас гіршими чи ліпшими. Мої вітри не програли ще жодної битви, а якщо й відступали, то лишень тоді, коли я їм велів. А зараз… Ну, якщо й справді їм не вдасться впіймати втікачів, то на полювання вийдуть чорний гайворон та чорний вовк. Я колись гарно опанував мистецтво перевертництва. І вже тоді — без варіантів…

2. Перунове дерево

Вони видряпалися на високий пагорб, котрий стримів неподалік чепурненької хатинки хлопців. З нього світ Оранти проглядався, наче на долоні. Мальві перехопило подих від краси. Щоразу з нею таке траплялося, коли бачила велич природи — і в Карпатах, і у світі Вередів, і в Яровороті. Тепер ось і тут. Та хіба може залишати байдужим така краса? Пишні зелені ліси, блакитні очі озер, різнотрав’я та різнобарв’я по обидва боки звивистої річки і дуже багато білого калинового квіту.

— Ота ріка, що змійкою в’ється поміж берегами, — це Мертва ріка, так? І вона бере початок у темному світі? Напевне, звідти її хлопці виловили. — Мальва махнула рукою в бік повноводої ріки.

— Тю на тебе, Мальво, — обурився Полель. — У