Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

Мені було кілька років, коли померла бабця. Тому пам’ятаю небагато сказаних нею речей. Однак всі вони, виявилося, мали одну здатність. З часом, з віком, з досвідом кожна з її сентенцій набувала щораз вагомішого значення. Якось ми розглядали один з ретельних підручників анатомії. Тоді бабця сказала, що такої людини, як у анатомічному атласі, насправді нема. Це така ж абстракція, як і поняття норми.

Все моє подальше життя поширювало і поглиблювало розуміння цього зауваження. Воно вийшло далеко за межі підручника нормальної анатомії чи патологічної фізіології. Воно ілюструвалося історією звичаїв і стилістикою різних авторів, незабутніми обличчями й забутими словами. Я переконався, що найбільше неповторності можна віднайти і відчути в тому, що здається подібним і незмінним: у порах року, у стадіях дня, в кольорі трави, в прозорості води, у камінцях на річковому березі, в найулюбленіших анатомічних деталях… Що вже казати про різні дивноти різних людей, коли кожну особу можна вважати ймовірною точкою, через яку проведена вісь норми. Інша справа, що всім цим точкам потрібно співіснувати у спільному хаосі власних осей.

Співіснувати з Феліксом було дуже легко. Він показував мені своє місто. Водив вуличками, садами, берегами річок і каналів. Він умів розуміти те, що я ледве міг пояснити його мовою, і говорив своєю мовою так, щоб усе зрозумів я. Ми купалися у велетенському холодному озері, снідали старими сирами, вечеряли молодими винами. Він курив мої сигарети, я їздив на його «ровері» і ночував у його майстерні з полірованою бетонною підлогою. Нормально. Правдоподібно, я би вже міг його попри це все забути, якби не одна дивнота.

Кожного дня Фелікс зникав кудись на дві години, а весь простір його майстерні був заповнений тисячами рисунків і фотографій, на яких було зображене одне й те саме дерево. Мені потрібно було не спати кілька годин, вдивляючись у графіку, щоб усвідомити, що тут немає двох однакових рисунків, двох ідентичних фотографій. Згодом виявилося, що впродовж п’ятнадцяти років — день у день — Фелікс малює і фотографує своє улюблене й уже рідне дерево на березі озера. «Чи це нормально?» — думав я, одночасно думаючи про свободу приреченості, приреченість на свободу, безконечну непорушність мінливості, про неповторність незмінного і схеми неіснуючих тіл в атласі нормальної анатомії.

Крутять жорна…

Тоді я ще не знав, наскільки серйозним є підґрунтя веселої пісеньки, яку дідо співав під час шаткування капусти. Мені було три роки, і співанка здавалася просто вдалим супроводом до ритмічного руху шатківниці. Пише сталін до гітлєра, мелють жорна як холєра, гітлєр єму відписує, що всі жорна конфіскує. А тоді — улюблений приспів, від якого легше стає рукам, що шаткують капусту на зволоженій її соком шатківниці: крутять жорна вправо-вліво, бо їсти ся хотіло, б’ють шаблями вправо-вліво, щоб серце не боліло…

Шатківниця працювала, як ті легендарні жорна і шаблі водночас. Основна зимова їжа перемішувалася з тим, що потрібно було серцю. Ми їхали санами ще далі в гори, до чоловіка, який позичав шатківницю. Дорогою назад заїжджали до примітивної каменоломні й вирубували чорний цупкий кусень підземної стіни, завжди змоченої плівкою підземних вод. Камінь був потрібний для того, щоб після всього притиснути капусту у бочці. Так, аби солоний сік завжди накривав спеціальні дощечки (середні — прямі, бічні — коротші, але прямі, крайні — півкруглі, припасовані до форми дерев’яної бочки). Інакше капуста сохне і вивітрюється.

В місті вже було інакше. Замість бочки посічені головки накладалися у великий емальований баняк. У магазині його називали виваркою. І каміння було річковим. Фасолеподібним і шорстким. З його пор запах і смак капустяного соку не вивітрювався впродовж цілого літа. Тато зробив свою шатківницю. Точнісінько таку, яка була колись у його діда. Вона нагадує лавку. Шаткуючи, сидиш на одному видовженому її краї, притискаючи собою дубову дошку. Другий бік треба на щось сперти. А під ножі підставляється миска. Ножі гострі і припасовані так, що капуста січеться довгими тоненькими нитками. Двадцять осеней повторювалося одне і те ж. Я був підмайстром. Чистив радянську напівгнилу капусту. Мив її, четвертував голови, вирізаючи двома рухами чвертки качана. Роблення квашеної капусти належало до татових привілеїв. Через двадцять років він передав його мені. Разом зі своїм рецептом, від якого я не відступаюся, незважаючи на всілякі постмодерні рекомендації. Тільки капуста, багато моркви, сіль і кмин. На два дні кухня стає дивовижною фабрикою. Якимось таким місцем чоловічого єднання, яке важко пережити в інакший спосіб. Важка робота, радість напруження, особливі розмови, щоб серце не боліло. Малі діти стали моїми підмайстрами. Спеціальна миска — мірка, доза нашаткованого. Щоб не терпли крижі — її на підлогу, перед нею — на коліна. Один кулак солі старшого. Перемішати і потиснути. Дві відкриті мої долоні тертої на найгрубішій терці моркви. Перемішати. Один кулак кмину молодшого. Перемішати. З миски перекласти в баняк і щільно притиснути кулаками. І далі. Наступна доза. Добре це чи зле, але за десять років руки дітей страшенно змінилися. Тепер їм доводиться вдаватися до чуття, аби наша квашена капуста була виваженою. А кисне вона, як і колись, — три дні в теплому приміщенні. Держаком макогона й далі треба робити діри, щоб виходили гейзери газів. Врешті — на балкон, де холодно. Зима знову буде безпечною. Їжа є. З цибулею та олією, до печеної картоплі, до вареної фасолі, до голого капусняка, до різдвяних пирогів, до кров’янки, до всього, що знайдеться. І для серця. Пишна вечеря для друзів. Кілька слоїків як подарунки…

Цікаво, що, роблячи квашену капусту, ми завжди чули кухонне дротове радіо. І я не пам’ятаю, щоб від 1978-го до 2008-го воно говорило щось інакшого. Може, були якісь особливі повідомлення, але вони, в кожному разі, ніяк не вплинули ні на визначений ритм шатківниці, ні на святкову атмосферу роботи, ні на незмінний смак квашеної капусти.

А щодо пісеньки, то ні Гітлер, ні Сталін так і не добилися того, щоб жорна собі мололи. Інша справа, що серце поболює, а шаблі нема. Хіба що шатківниця.

* * *

Це можна порівняти хіба з більярдом. Чисельні траєкторії, поштовхи і доторки, від яких