Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

змінюються напрями. Легесенькі контакти, довгі або короткі потужні удари у сам центр кулі. Накопичення нерозв’язних хащів біля якоїсь із луз. Потім не ті кути, взаємозаперечні лінії, врешті кулепад, коли одна за одною.

Важливою є конфігурація. Співвідношення положень і можливостей. Погляд з неба, який порушується поштовхом кия. Карта сузір’я, пронизана незапланованими кометою чи астероїдом. Прорив, що закінчується випаданням. Так плачуть чоловіки. Самі не знають себе. Не можуть передбачити, що ту сльозу виб’є. Жінки, котрі поруч, теж не встигають вловити жодної закономірності. Від жінок довідатися щось про чоловічий плач просто неможливо, хоч передовсім вони відловлюють ці таємничі моменти.

Чоловіки не знають тим паче. Це як більярд, кажуть наймудріші з них. Такий розклад, така конфігурація.

В кожному разі, плачеться від сили враження. Можна з певністю сказати, що причина є вербальною. Бо, вдарившись головою об камінь, чоловіки не плачуть. Біль викликає швидше крик, ніж плач.

Сльози з’являються від потрясіння. Як у більярді — невідомо коли. Причина може бути дуже несуттєвою. Просто забагато дощівки набралося в бочці під ринвою. Тож мусить виникнути останній міліметр після ефекту поверхневого натягу. Щось, що греблі рве. Тоді випадкові сльози, зрушені малесенькою хвилею, виллють усі ті накопичені загатами маси води, які отримали можливість вилитися.

Щодо причини, то найсильнішою помпою є відчуття абсолютної неспроможності вплинути на долю тих, кого любиш розтерзаним серцем. Коли всі твої сили, запал, старання і саможертовність нічогісінько не значать у питаннях життя і смерті найдорожчих людей. Ну і вербально: кожна згадка про такі ситуації може легко пролитися сльозою. Знай, що так може бути і з тобою, і з твоїми близькими. Колись не зможеш перегризти пута. Будеш тільки плакати, виявившись непотрібним.

Ці сльози подібні до стріли, що пронизує сонячне сплетіння. Вона забиває дух. Її не можна витягати, щоби завчасно не заснути від втрати крові. Стрілу можна лише обламати — хай не так заважає повертатися і притулятися. Але ця стріла, ці сльози раптом міняють горизонт. Часу нема, кажуть вони. Є тільки вічність. І дуже-дуже мало хвилин на те, щоб зробити щось вкрай важливе перед тим, як час дійсно перестане існувати. Ай фак енд край. Фак енд край. Фак і плачу.

Знову тільки про любов

Всі вони мали чудову освіту, швидкий розум, добру пам’ять. Усі були колись першими красунями міста. Мали добрі манери, почуття гумору, вміли бути дотепними. Інша справа, що були довголітніми вдовами — пережили своїх чоловіків на кілька десятиліть. Після чоловіків залишилися прекрасні помешкання, старі вишукані меблі, багато добрих картин, сильний самостійний характер і самотність, яка на початку була горем, потім полегшенням, згодом відчаєм, звичкою і нарешті — долею, коли почало здаватися, що так було завжди і життя, власне, так виглядає і для того призначене.

Крім того, вони були добрими і любили тварин. Передовсім котів. На якомусь етапі самотності любов до котів ставала фатальною, а котів робилося щораз більше. Вони ставали справжніми мешканцями прекрасних помешкань і володарями сердець своїх дбайливих годувальниць. Оскільки котів у місті небезпечно випускати надвір, квартири перетворювалися на їхній світ. Від перших котиків і киць галузилися покоління кошенят, створюючи різнокольорову колонію. Бабці думали переважно про харч для своїх улюбленців. Поступово індивідуальні риси кожного котика стиралися, їх було все важче розрізняти. Всі разом вони ставали чимось єдиним. Принаймні елегантні старомодні сукні з брошками, зимові плащі із стародавніми лисами пахли просто котами, коли бабці виходили зі своїх в’язниць любові, ніжності, милосердя, жалісливості й відданості.

А потім зі старшими панями ставалися якісь нещастя. Найчастіше вони падали і ламали крихкі деталі суглобів. Ще кілька років їм доводилося лежати, не встаючи. Старі знайомі по черзі відвідували їх, приносячи передовсім їжу котам. Іноді ніхто не приходив кілька днів. Тоді пані Мацькова ховала новонароджених кошенят у шкляну вазу з вузькою шийкою, щоби не допустити котячого канібалізму. А пані Заєць виймала з-під подушки твердезний буханець хліба і кидала його в гущу стада, коти вгризалися в сухар з усіх боків, товкли ним по паркеті…

Всі пропозиції відпустити котяче царство на волю відкидалися незаперечно. Такого негідництва ці хворі, але благородні і добрі жінки не могли собі дозволити. Зрештою, вони ж їх любили найбільше в світі. Були переконані, що це навзаєм. І повірили, що так буде завжди. Вони ніколи не були готовими до власної зради, яка ставалася несподівано. Бабці помирали. Злії люди випускали дикі домашні стада просто надвір, у невідомість, до ризику, на погибель. У помешканнях робили ремонти, і там оселялися цілком байдужі, бо людські, сім’ї.

Найкраще зробила пані Стронціцька. Заснула, курячи в ліжку. Від сигарети зайнялася перина. Вони всі разом вчаділи і згоріли. Якийсь час було видно, як коти дивляться через вікна на уявну волю. Коли шиби нарешті потріскали від полум’я, жоден з них вже нікуди не поривався.

* * *

Іноді для того, аби щось виразно собі уявити, варто повірити слову. Просто усвідомити, що воно правдиве, єдине і не означає нічого зайвого.

В ностальгії у такому разі повинні бути дві характеристики — біль і повернення.

Щоправда, з цього можна укласти просто нескінченне мереживо як власних, так і загальнолюдських особливостей комбінацій болю з поверненням. Але то вже таке…

Я за милим не баную, лем ми болит серце.

Класикою природничих доказів вважається такий дослід. Декапітовану (відрізається голова, але не руйнується спинного мозку) жабку досить погладити вздовж черевця і грудей, як бездумні лапки починають рухатися, намагаючись щось обняти, притулити. Саме це завжди було для мене символом того, що укладається в слово «ностальгія».

Інша моя юнацька теорія базувалася на тому, що ностальгія — це туга за невибраним. Те, що ми маємо, на що ми зважилися, чим ми володіємо і більш-менш керуємо, є всього лиш акцентацією безміру того, від чого довелося відмовитися, що залишилося невибраним з різних причин. І, власне, це невибране впливає на нас значно більше, ніж отримане. В дуже різних вимірах. Воно, зрештою, є головним подразником обнімального рефлексу. Воно калічить, воно гоїть, воно запускає нас у паралельні світи, дарує сни, спонукає до творчості. Воно болить. Туди хочеться повернутися. На те роздоріжжя вибору, щоб змогти поїхати іншим шляхом.

До тебе… ще вернеться весна, а молодість не вернеться…

Ще один цікавий поворот. Біль — зрозуміло. Болить,