Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

він, сука, тьолочьку привів, да? Да? Так ми його зараз децл палєчім для профілактики?

— Та ні, що ви! Не треба! Він же ні в чому не винен.

— І сучку тоже можемо подрехтувать…

— Ні-ні, вона теж ні в чому не винна…

— Значить, ти винна?

Друзі Антона повертаються до своїх розмов, потроху відсуваючись на задній план, вивільняючи панораму. Біля Соні залишаються тільки Антон з Анжелою.

— Нам не було, про що говорити з ним. Він був вільний від мене і почувався самотнім, — белькоче Соня, почуваючись дурепою з райцентру на кастингу телеведучих.

— От йо, ти ж в тєліку робиш, а прямо як малінька! — вигукує Антон. — Много свободи нікому не треба, ні тьолкам, ні мужикам, ні народу! От дали народу свободу, і шо він зробив?! Він її просрав! От якби моя Анжелка устроїла мені свободу, я б їй знаїш шо, я б таку їй, сука, тоже таку свободу би устроїв, шоб вона без мого разрешенія боялася дажи мамі подзвонити! Нє, ну ясно, шо в мене свої там розклади, в неї якісь свої, шо там у тьолок, я не знаю, — він по- хазяйськи обіймає Анжелу за шию, — но якшо я, к приміру, прийду вночі бухий і в чужій помаді, то моя Анжелка мені очі видряпає і правильно зробить! І тут я нічо їй не пред’явлю, бо вона, значить, волнуєцця, і переживає, і ревнує мене, і я должен тіко мовчать і каяцця!

Анжела, як гуска, вивертає з-під пахви Антона голову і всіма шарами густого макіяжу усміхається цьому своєму мущині.

— А якщо Анжелка почне комусь аванси роздавать, то завалю одразу!

— На, сьорбни пива! — пропонує Соні Анжела, терпляче позираючи на фонтануючого натхненням Антона мудро-материнським, хтиво- жіночим і водночас довірливо-дитячим поглядом.

Соня дякує і відсьорбує запропоноване пиво.

— Піди й видряпай спочатку очі його шалаві, потім скажи йому, шо він гандон, а потім хлопни дверями і йди до нас. Він за тобою побіжить, побачить тебе з пацанами, ну, з нами, бля, заревнує! Якщо почне нариватися, то ми не сильно його відпиздимо, не бійся, для профілактики і спецефекту, як в кіно. І ти його пожалієш, позволиш йому себе поцілувати і тіпа пробачиш, але тіпа, не до кінця. І всьо! І хепіенд! І про свободи оці навіть думати забудь!

— Дякую тобі за це, але я так не можу. В мене емоції, знаєш, як качєлі — вжжииих-вжжиииих, від істерії до ейфорії, ну, в сенсі, то добре так, шо капєц, то депресуха така, що хоч в петлю, а потім — бац — і все по фігу, і я вже не знаю, чи він мені потрібен… — Соня повертає Анжелі пиво.

— Отето цирк! А з тобою, значить, поговорити можна як з людиною! Ніколи не думав, що з тьолкою з телевізора можна так просто поговорити. Я думав, вони всі сучки намахані, а ти даже нормальна!

Розливається баритоном вогкий грім, і зрушує злива. Простір осипається мокрими пікселями. Біла Соніна парасоля не захищає від води, але навіщо від зливи захищати? «Я зараз дожену», — каже Антон своїй Анжелі, підштовхуючи її під крутий зад до друзів, котрі квапливо хапають свої пляшки і запаковуються до тиру, ховаючись від дощу. Соня крізь вії дивиться, як зблискують дощові краплі — наче намистини з чеського скла. Аж поки затоплений вогнистою веселкою світ не проступає із сяйва, що повільно тане, своїми звичними, лише трохи чистішими й чіткішими контурами.

— Ти, карочє, давай, не кисни, Соню! — усміхається Антон і простягає Соні долоню.

Дощові струмені прозорими зміями обплітають Антонове лице, його волячу шию. Футболка темніє і поволі прилипає до накачаних м’язів, проявляючи на Антонових грудях кадри фотоплівки усього цього дня.

— Чого ти хочеш від своєї жінки? — раптом запитує Соня, потискаючи Антонову руку.

— Її присутність має розкривати мене, як небесний вогонь над прірвою, не патраючи мене, а роздмухуючи в мені божество! — проголошує Антон, і його очі сяють жаринами пляжної ватри.

«Гопи так не висловлюються», — думає Соня і прокидається.

Чортове колесо шарпнулося, і Соніна кабінка попливла вниз. У найвищій точці опинилася наступна кабінка, з якої на Соню чорними очима, не кліпаючи, дивиться дівчинка. Морозиво скрапує на рожевий сарафанчик дівчинки майже хвилину (короткий новинний сюжет або повноцінний синхрон експерта). Майже у всіх кабінках сидять батьки з малими дітьми або парочки. Соня разом з вечірнім сонцем занурюється в деталі міської панорами, доки дерева не заступають ніжне фламінгове світло, а хідники не відригують ніжну бузкову сутінь, поплямовану машинами й людьми.

Соня зійшла на землю, глянула, як чортове колесо одноманітно пересуває до найвищої точки порції людей, поклала до рота намистину з чеського скла і пішла геть. «За кілька хвилин можна прожити життя», — думала Соня. За хвилину може наснитися кілька повноцінних сюжетних снів. За хвилину можна прокрутити ролик про еволюцію розвитку людства. За хвилину може померти мільйон людей і безліч різноманітних істот. За хвилину може з’явитись і зникнути життя.

На сходах підземного переходу хтось торкнув Соню за лікоть. Соня озирнулася. Молодий чоловік з бездоганно розвиненими м’язами усміхався Соні, його очі сяяли вилученим зі спектру ультрафіолетом.

— Дєвушка! Можна с вамі познакоміцца?

Соня хутко сплюнула в кулак намистину, але не наважилася покласти її в кишеню. «Вирішить, що я запихаю до кишені вижувану ґумку», — подумала Соня і ніяково завмерла. Почулася дерев’яною лялькою, котра зараз брякне щось непересічне. «Але таке, щоб цей красень зрозумів, що… якщо я хочу з ним хай навіть просто зараз потриндіти й випити пива, то щоб зрозумів, що я, типу, такий свій пацан, — подумала Соня, — а якщо хочу, щоб він пішов геть, то таке, щоб не образити… а якщо я хочу його трахнути, розчленувати і з’їсти, то щоб не думав, ніби я така доступна… а якщо я хочу… а чого я взагалі хочу?»

І раптом у Соніному сонячному сплетінні розпустилася вогненна квітка кольорів чистого спектру. Квітка Милосердя.

— Вибачте! — Соня примружилась, щоб розгледіти абрис довершеної статури крізь барвисте живе сяйво. — Вибачте, я… я поспішаю.

Соня тицьнула в долоню чоловікові намистину з чеського скла, збігла сходинками підземного переходу, обернулася і сказала ще:

— Щасти вам! Хай Вам По-справжньому Завжди Щастить!

Тарас Прохасько

Есеї