Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

вікна. На підвіконні сидить жінка під білою парасолею. Невимовної краси вогненна веселка чистого спектру. Строкате віяло незліченних рук з кинджалами, дзеркалами, барабанчиками дамару, гаками, ласо, луками і стрілами мигтить Соні в очах, безліч триоких ультрамаринових, жовтих, смарагдових, рубінових, білих облич з вищиреними іклами, сонми очей, мов павичів хвіст діамантово ограненого простору, спалахи шовку, квіти, черепи й коштовності… «Хто ти?» — думає Соня і одразу ж чує: «Захисниця». «То захисти мене! — розпачливо кричить Соня. — Пошинкуй їх на квашену капусту, вбий їх!» «Я тебе вже захистила, — чує Соня. — Ти вийдеш крізь двері і житимеш».

Захисники — не знаряддя помсти. У тебе немає вибору, бо ти — це те, що спонтанно відбувається. Вибирає завжди «я» — між огидою і бажанням, приязню і неприязню, коханням і ненавистю. Якщо немає «я» — немає і вибору, бо нема кому йти за емоціями і вибирати. Все просто відбувається. Ти — це я.

Соні здається, що цей псилоцибіново барвистий вибух стався між вдихом і видихом — просто в сонячному сплетінні між ребрами, наче тіло виплеснулося з себе крижаною, аж білою водою і тріпотливими рибками- неонами, заляпавши увесь світ червоним і синім, зеленим і жовтим, помаранчевим і фіолетовим. Прозорість і світло світу без оцінок і суджень. Соня отямлюється біля прочинених вхідних дверей і пригадує, що кілька разів двері в цій хаті лишалися ось так прихиленими, коли Костик з вулиці заносив її, Соню, на руках одразу до ліжка й ніхто не йшов ці двері зачиняти, про них взагалі ніхто не згадував. Хіба що Соня, коли вже збиралася. «Дивись, — говорила вона Костику, — а двері весь цей час були відкриті».

«Соня…» — чує Соня за спиною. Помічає розхристаний напівмертвий букет у своїй руці. Затраскує за собою двері. «Без оціночних суджень світ сягне ідеалу редакційної політики, — думає Соня, — але вся журналістика на цьому й закінчиться». Соня спускається сходами, і квітки одна по одній вислизають з букета, падають на бетонні сходини, востаннє спалахують у сонячних променях, що пробилися крізь каламутні вікна сходових кліток, і згасають. З квартири виходить бабуся з песиком. «Не смітіть», — каже бабуся Соні. «От, я працюю на телебаченні, — думає Соня, — а навіть бабуся, котра увесь час дивиться телевізор, мене не впізнає, і песик, який дивиться телевізор разом з бабусею, мене теж не впізнає. Я не знаю, хто я, ніхто не знає, хто я, і це нормально, нічого страшного, але, виявляється, що якщо нема “я”, то й нема кого любити»?

Перемотка відео.

Всі пікселі складаються в кадри, всі кадри вкладаються в пазли монтажних планів. Парк навспак розгортається довкола Соні, алеї вимотуються з-під ніг. Соня проминає бухих гопів з гітарою. У ставку впереміш з катамаранами приречено плавають несвіжі лебеді. Катамаран з трьома п’яними жіночками очікувано перекидається. П’яні жіночки репетують і хапаються за лебедів. Лебеді дивом рятуються, видряпуються слизькими схилами з води і блюють булочною масою. П’яні жіночки лізуть слизькими схилами вгору услід за лебедями, гикають, регочуть, співають і матюкаються. Соня звертає до бічної алеї і прямує до облупленої халабуди тиру. «Не йди туди!» — наказує собі Соня. Припершись голим плечем до одвірка тиру, курить лисий мужик. На ньому біла білизняна майка, чорні спортивні штани і шльопки на босу ногу. Він весь у татуюваннях, як трансформаторна будка у графіті. Соня зупиняється перед мужиком.

— Тобі чого, лялю? — цідить мужик.

— Я стріляти хочу! — відказує Соня.

— Ну, йди, постріляй, — з відтяжкою вимовляє мужик, бичкує до дверей сигарету і відступає вбік, пропускаючи Соню.

Соня заходить у порохняву темряву, хапає з ляди найближчу рушницю і починає шмаляти поперед себе. Бах! Ненавиджу! Білочка! Здохни, суко! Бах! Зайчик! На тобі! Бах! Здохни, сука зайчик! Бах! Здохни, сука ведмедик! Бах! Білочки-зайчики-ведмедики перевертаються догори дриґом і гинуть, як мирне населення В’єтнаму. Вистрілявши набої і пальнувши вхолосту, Соня кидає рушницю на ляду і хапає іншу, заряджену. Пожмакані пивні банки з бляшаними зойками гинуть одна за одною, як новобранці під Сталінградом. Після останнього — холостого — пострілу Соня видихає залишки повітря і дістає з сумочки гаманець.

— Двадцять гривень, — каже мужик. — Всіх звіряток моїх завалила! Попустило?

— Ні, — відповідає Соня і кладе на ляду гроші.

— Ти виграла приз. Ось. — Мужик лізе під ляду і простягає Соні пакетик. — Твій Спайдермен.

— Дякую.

Соня бере Спайдермена і виходить надвір. Компанія гопів, повз яку Соня проходила вже двічі, розташувалася на лавочці навпроти тиру. З гітарою і повними пляшками пива. Пацани і їхні тьолки. Кремезний чорнявий тип з масним опіатним блиском в очах рушає навперейми, решта суне услід за ним, насувається, звужуючи простір довкола Соні своїми поглядами і дрібними рухами.

— Драстуй, красавіца! — либиться чорнявий. — Стріляєш? Дозволиш і нам пару пістонів засадити? В білочку!

Соня дивиться на них. «Я вас всіх зараз перестріляю, — думає вона і відчуває, як за її спиною вітряком розкручується біла парасоля незліченних рук, і кожною долонею Соня стискає держак пломеніючого ножа, залізного гака, барабанчика дамару, руків’я меча, кинджала, мотузку ласо. — Ох, як я вас пошинкую зараз — на фарш для бездомних песиків і лебедів!

Чорнявий раптом спиняється перед Сонею — погляд прояснюється, немовби він побачив свою дворічну племінницю або цуцика стафордширського тер’єра посеред зеленої галявинки.

— Ой, слиш! А ти тьолка з телевізора. Ти новини ведеш на цьому… на каналі. Це ж ти?

— Не знаю, може, і я.

— Точно! Тебе Соня звати! А мене Антон! А мою дєвушку — Анжела.

Чорноока засмагла Анжела сіпає кутиком фіолетово-рожевих губів і затягується сигаретою, втупившись у Соню.

— А отетот здоровий довбойоб — це Грізлі-Душілі, і ще Дьоня його тоже зовуть, це Лисий, це Сєрьога Кумар, Юлька, Лєнка і Гєра Гєрич…

Друзі Антона якось зніяковіло прядуть навсібіч ковзкими поглядами, спльовують крізь зуби після кожної затяжки, баришні обережно кінчиками наманікюрених пальців торкають перепалене волосся, ніби поправляючи зачіски, силувано усміхаються, коли їх представляє Антон. Ніхто з них не виказує ані найменшого бажання знайомитися з Сонею. Антон, мабуть, під амфіком, думає Соня. Закинувся пару годин тому і тепер саме переживає бурхливу стадію зацікавленості довколишнім світом і нагальної потреби дружити, любити й говорити.

— А чьо ти така смурна? Пацанчік абідєл, да? Ми тебе випасли, коли ти мелася вся на подриві, шо ого! Чьо