Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

ми були розмовою, але не мали мети щось з’ясувати чи підтримувати стосунки. Ми були переживанням, яке неможливо описати словами. Самодостатньою дією. Розумієш?

— Ні, не розумію. Мені здавалося, тобі зі мною цікаво. І я уважно слухав тебе, тому що хотів щось про тебе дізнатися. А зараз виходить так, ніби нічого спільного у нас з тобою, крім сексу, немає, — це ти сказала. А ти знаєш, дорога принцесо, що це значить? Це значить, кицю, що нам з тобою нє жить і нє дєлать дєтєй, в заапарк нє хадіть і нє єсть бєляшей! — Костик нависає над Сонею посеред вулиці, затуляючи собою кварцево-бліде призахідне сонце, дивиться Соні в очі своїми блакитно-сірими, кольору похмурого моря очима, а його обличчя виглядає, як сотні будь-яких чоловічих облич у громадському транспорті, — просто зображення. Соня напружується, щоби не забути, хто він узагалі такий, цей чоловік.

— О’кай! Терпіти не можу зоопарк і біляші! І дітей теж, до речі! Ненавиджу дітей, зоопарк і біляші! Підозрюю, вони якось навіть пов’язані між собою! Тепер ми, як нормальні люди, розмовляємо?! Ось! Ти тепер дізнався про мене, що я ненавиджу біляші з дітей в зоопарку! Що про себе розкажеш? Чий остеохондроз тобі більше подобається — жіночий чи чоловічий? А правда ж, депутати — такі уроди, що після них треба тиждень вроки яйцем викачувати? А ти яких тьолок любиш — бландінок чи брюнеток? З цицьками чи з ногами? Чи з дупами? — Соня чує себе звідкілясь з-за рогу будинку, крізь шум машин, Соня чує, як вона перекрикує всі машини, і відчуває, як її тіло змиває слізьми аж до самої станції метро, мов пластикову пляшку — потоками зливи.

У Соні безсоння. Вона думає: «Яка я? Хто я? Що таке “я”? Де воно в мені? “Воно в мені”. Кошмар. Я красива? Красива — це яка? З чийого погляду красива?» Соня розглядає себе в дзеркалі: «Ні, я не гарна, — думає вона. — Я — неоковирна якась. Як дура виглядаю. Чому я спочатку щось люблю, а потім не люблю або спочатку мені щось не подобається, а потім подобається? З якого початку?» Соня зовсім випадково зауважує, що в болоті цієї маячні немає дна, що кольори світу стерлися і подрібнилися на ледь забарвлені зовні предмети. І продовжують дрібнитися. Соня з жахом усвідомлює, що це триватиме вічно, якщо сама вона, Соня, не припинить це. Намистина. Згадавши, Соня істерично серед ночі шукає намистину по всіх кишенях і пуделках. Соня тепер постійно «з жахом усвідомлює», «істерично шукає», «загадково усміхається», «замислено п’є каву», «знуджено чекає», «болісно намагається уявити», «виснажливо цілується». Біда чорна. Так і кажуть — «біда чорна», бо, коли ти сліпнеш, стає чорно. Тільки морок. «Я не буду домовлятися з Костиком, — думає Соня. — Не стану йому дзвонити. Можна подумати, що ми…» А можна не думати?! «Я просто завтра піду до нього, — вирішує Соня. — Просто піду, і все. Я вдягну сарафан, в якому я була, коли ми познайомилися, знайду в підземному переході квіти, покинуті квіти, принесу йому і скажу, що ось, не можна викидати квіти, навіть якщо вони зів’яли і втратили кольори, не можна просто брати і кидати їх під ноги перехожим просто посеред вулиці чи в темному підземному переході. Їх треба поставити у воду, дати їм сонця перед смертю. Сонця, і води, і спокійної смерті, розумієш? І він мене поцілує так, що я стану веселкою».

Cоня біжить. Соня летить. З плечей жінки попереду зісковзує строкатий шифоновий шалик і падає на хідник, наче пелюстка якоїсь небесної квітки. Жінка цього не помічає. Соня підхоплює шалик і наздоганяє жінку. «Ось, ви загубили», — каже Соня жінці, усміхається і біжить до підземного переходу. Соня зараз перевела б сліпу бабусю через дорогу, взяла б на руки і заспокоїла немовля, що кричить у синьому возику, заспокоїла би маму, що кричить на немовля, Соня зараз змастила би бомжу виразки й нагодувала б усіх міських псів, голубів, котів і пацюків, випустила б на волю водія тролейбусу — пити живе розливне пиво — і сама повела б тролейбус! Соня збігає до прохолодного підземного переходу і притуляється голою спиною до кахляної стіни. Соня спостерігає за тіткою, котра безуспішно намагається продати квіти. Тітка зморена, квіти зморені, поодинокі люди швидко проминають підземний перехід. Щойно Соня вирішує купити у тітки найзів’яліший букет і лізе до сумочки по гроші, тітка зітхає, кидає букети під стіну і йде геть. Їй треба ще встигнути на електричку. Соня підбігає і навпочіпки присідає над конаючими букетами. Бере їх на руки. Тітка обертається. «Гей, а гроші?! — кричить тітка. — Що ж ти не заплатила, а щоб тебе розірвало, куррва!» Соня, з помираючими кольорами в оберемку, втікає, наче злодюжка. Соня пробігає повз чортове колесо. Летить парком. Парк летить. Наче веселкова бульбашка з діафільмами — з катамаранами, поплавками розкришеної булки і несвіжими лебедями у ставку, з великими деревами не першої зелені, з обшарпаним тиром, засіяними сонячним і соняшниковим лушпинням тінистими алеями, поламаними лавочками, перекинутими смітниками, з компанією бухих гопів, з блатняком під гітару, з голубами, горобцями і жінкою в синіх розмазаних тінях і червоних босоніжках. Кульовою блискавицею парк підлітає до дверей під’їзду панельної малосімейки, чавунним ядром ввалюється в будинок, приймає форму Соні й відсапується. Соня, задихаючись до кров’янистого присмаку під язиком, притискаючи до волаючої від болю печінки квітковий віник, біжить запльованими сходами. Оббиті дерматином двері Костикової квартири прихилені. Соня, не спиняючись, влітає всередину й з розгону втеліщується в голу мокру тілисту блонду.

Соня і блонда закричали і відскочили одна від одної водночас. Блонда притисла до грудей білий махровий рушник. Соня притисла до грудей обдертий квітковий віник. На порозі лазнички виник голий Костик.

Півторасекундна відбивка між сюжетами.

Мить усі троє витріщаються одне на одного. Блонда кидається до спальні — капці й кеди випорскують з-під неї, мов горобці. Соня чомусь кидається в бік лазнички, ковзається, вгатившись ліктем у стіну, й вискакує на кухню. Мабуть, за звичним імпульсом, тому що, виходячи з цієї лазнички раніше, Соня завжди завертала до кухні. Кухня вкривається сіткою павутинних веселкових тріщинок, мовби Соня розбила собою скляний простір. «Нащо я сюди прийшла?! — думає Соня. — Двері не тут. Це кухня. Я не хочу йти повз цих… повз них… не хочу повз них проходити знову». «Я вийду у вікно», — натхненно думає Соня, підбігаючи до