Андре Жід - Фальшивомонетники

все те, що він зробив, залишило в ньому відчуття невдоволености собою, якоїсь ніяковости. Скажемо про це ще кілька слів.

«Екзотикою» називають, якщо я не помиляюся, те строкате й різнобарвне середовище в дусі майя, в якому наша душа почуває себе чужою, яке позбавляє її точок опори. Коли доброчесність чинить сильний опір, диявол, перш ніж атакувати, ставить її в такі незвичні умови. Не випадає сумніватися, що якби вони не були під новим небом, далеко від своїх батьків, від спогадів про своє минуле, від усього того, що ставило їх у залежність від самих себе, то ні Лора не поступилася б Венсанові, ні Венсан не спробував би її звабити. Поза всяким сумнівом, їм здалося, що цей акт кохання випадав із тієї низки подій, які диктувалися правилами їхньої нормальної поведінки... Цим далеко ще не все сказано; але й цього вистачить, аби глибше зрозуміти дії Венсана.

Закинутим у незвичні, екзотичні умови він також почував себе біля Ліліан.

— Не смійся з мене, Ліліан, — сказав він їй того самого вечора. — Я знаю, що ти мене не зрозумієш, а проте я маю потребу говорити з тобою так, ніби ти можеш мене зрозуміти, бо я відчуваю, що наразі неспроможний вирватися за межі власної думки.

Напівлежачи в ногах Ліліан, що витяглася на низенькому дивані, він ніжно поклав на коліна своєї коханки голову, яку вона лагідно пестила.

— Чому я такий стурбований цього ранку?.. Атож, схоже, мене змагає страх. Ти можеш посерйозніти бодай на мить? Чи не можеш ти забути на цю коротку мить, щоб мене зрозуміти, ні, не те, в що ти віриш, бо ти не віриш ні в що, а якраз те, що ти ні в що не віриш? Я також ні в що досі не вірив, ти знаєш. Ані в нас із тобою, ані в себе, ані в тебе, ані в те, що я можу бути з тобою; ані в те, що завдяки тобі...

— Робер прийде о сьомій, — урвала його Ліліан. — Я тебе не підганяю, але якщо ти не поквапишся, то він урве нас саме в ту мить, коли ти починаєш бути цікавим. Бо, я думаю, ти не захочеш продовжувати при ньому. Мене дивує, що ти вважаєш сьогодні за потрібне вживати стількох застережних заходів. Ти схожий на сліпого, який спочатку обмацує палицею кожне місце, куди він збирається поставити ногу. Але ж ти бачиш, що я зберігаю серйозність. Чому ти такий невпевнений у собі?

— Відтоді як я тебе знаю, я надзвичайно упевнений у собі. Я багато можу, я це відчуваю. І ти бачиш, що мені все вдається. Але саме це й жахає мене. Ні, мовчи... Я цілий день думав про те, що ти розповіла мені сьогодні вранці, про те, як пішла на дно «Бургундія» і про те, як обрубували руки нещасним, котрі намагалися залізти в рятувальну шлюпку. Мені здається, ніби щось хоче залізти в мою шлюпку — я користуюся твоїм образом для того, щоб ти мене зрозуміла, — щось таке, чого мені не хочеться в неї пускати.

— І ти хочеш, щоб я допомогла тобі її втопити, сучий ти сину!

Він говорив далі, не дивлячись на неї:

— Щось таке, що я відштовхую, але я чую його голос... голос, якого ти ніколи не чула; голос, який я чув у своєму дитинстві...

— І що він тобі каже, цей голос? Ти не наважуєшся повторити його слова. Це мене не дивує. Певно, він тобі щось зачитує з катехізису. Чи не так?

— Але ж, Ліліан, зрозумій мене: єдиний для мене спосіб позбутися цих думок — це розповісти про них тобі. Якщо вони тобі здаються смішними, я збережу їх для самого себе; і вони отруять мене.

— Ну що ж, розповідай, — сказала вона з виглядом людини, що скоряється своїй долі.

А що він мовчав, по-дитячому сховавши обличчя у бганках її спідниці, то вона подала голос знову:

— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?

Вона схопила його за волосся й примусила підвести голову:

— О, та тут справді йдеться про щось серйозне, бігме про серйозне. Він весь блідий. Послухай-но, хлопче, якщо ти хочеш погратися зі мною в дитину, мені це зовсім не до вподоби. Людина повинна хотіти того, чого вона хоче. А потім ти ж знаєш: я не люблю ошуканців. Коли ти намагаєшся нишком пустити у свою шлюпку те, чого пускати туди не слід, ти вдаєшся до ошуканства. Я хочу грати з тобою, але застерігаю тебе: це має бути відверта гра. Це потрібно для твого успіху. Я вірю, що ти можеш стати особою впливовою і значною; я відчуваю в тобі великий розум і велику силу. Я хочу допомогти тобі. Існує чимало жінок, які псують кар’єру тим, у кого вони закохуються. Я ж хочу, щоб усе було навпаки. Ти вже мені казав про своє бажання покинути медицину задля досліджень у природничих науках; ти висловив жаль, що в тебе для цього замало грошей... По-перше, ти маєш свій виграш. П’ятдесят тисяч франків — це вже щось. Але пообіцяй мені, що ти більше не гратимеш. Я надам у твоє розпорядження стільки грошей, скільки буде треба, за умови, що ти погодишся на мою підтримку, що ти знайдеш у собі силу стенути плечима».

Венсан підвівся. Він підійшов до вікна. Ліліан повела далі:

— По-перше і щоб покінчити з Лорою, я вважаю, що ти повинен послати їй п’ять тисяч франків, які ти їй пообіцяв. Тепер, коли ти маєш гроші, чом би тобі не виконати свою обіцянку? Ти боїшся, що почуєш себе ще більш винним перед нею? Це мені зовсім не до вподоби. Я терпіти не можу хамства. Ти не вмієш пристойно умити руки. Після того як ти це зробиш, ми поїдемо на літо туди, де ти знайдеш найліпші умови для своєї праці. Ти говорив про Роскоф; я віддала б перевагу Монако, бо я знайома з принцом, який міг би взяти нас у плавання й прилаштувати тебе при своєму інституті.

Венсан мовчав. Йому не хотілося розповідати Ліліан, і він розповів їй про це значно пізніше, що, перш ніж прийти до неї, він зайшов до готелю, де Лора чекала його в такому розпачі. Прагнучи повернути нарешті свій борг, він поклав у конверт ті кілька банкнотів, на які Лора вже не розраховувала. Він передав цей конверт