Джеймс Паттерсон - Помилка

— коли я застала Фішера в його кабінеті на другому поверсі. Біля нього сиділо трійко чоловіків. То були помічники районних прокурорів.

— Здоровенькі були, чуваки! Як справи? — привіталася я, по черзі дивлячись кожному з них у вічі.

Удома я зробила все, щоб виглядати на всі сто. І помічаючи, як кожен полісмен, позивач та адвокат, що їх я зустріла в мармурових коридорах, витріщався мені вслід, я дійшла висновку, що недаремно старалась і дійсно виглядала шикарно.

Я навмисне розстебнула один ґудзик на жакетці, щоб з-під неї виднівся мій «ґлок» у легкій кобурі, щільно притиснутій до мого живота.

Якби це був мультфільм, то в кожного правника, якого я зустрічала, вискакували б очі з орбіт, а на грудях пульсувало б велике червоне серце. Класна краля та ще й із пістолетом? Очей не відвести. Убиває наповал. Які ж тільки чоловіки примітивні та передбачувані!

— Ви маєте право мовчати, хлопці, — сказала я, — але все це просто безглуздо, вам не здається?

«Хлопці» навперебивку забурмотіли щось на кшталт «час іти» та «на все добре, Джеффрі» і один по одному почали вшиватися з кімнати, поки ми з друзякою Фішером не лишилися самі в тісній кімнатці. Він ледь не випав зі свого обертального фотеля, коли я начебто ненароком трохи задерла спідницю й при цьому оголила ногу.

Головне для перемоги в будь-якій битві — це вивести свого супротивника з рівноваги. Вразити його слабке місце й не давати спуску, поки він не почне благати про пощаду. А я добре запам'ятала, як під час проводів на пенсію одного нашого співробітника Фішер, цей лисіючий, схожий на побитого пса неприємний тип сорока років, увесь час кидав на мене хтиві погляди.

— Ви казали, що хотіли бачити мене, Фішере? — недбало кинула я.

Його обличчя враз почервоніло, немов буряк. Або як світлофор на перехресті.

— Так… е-е-е… справді, детективе, — почав затинатися помічник прокурора. — Гадаю, це… ну, це — дрібниці. Я певен, що дрібниці. Куди ж я подів цю теку? Зачекайте хвилиночку.

Поки він, як у лихоманці, нишпорив по столу, у мене почало з'являтися відчуття, що цей раунд я виграла. Допит — це змагання характерів. Ще зовсім недавно Джеффрі Фішер, залишивши мені своє загадкове повідомлення, вважав, що він тут начальник. Але тепер ситуація змінилася.

Коли помічники прокурора зустрічаються з працівниками вбивчого відділка, то в них чітко проявляється комплекс меншовартості. А вирішальним чинником стало те, що Фішер явно мені симпатизував.

Тепер він діятиме вкрай обережно. Щоразу, коли він виявлятиме якусь розбіжність, я заперечуватиму її — і він із цим погоджуватиметься. Мені нема за що клопотатися. Першу битву виграла я — однозначно. Хто такий Фішер? Нікчемний педантичний чинуша, котрий боїться й носа показати на сповнені небезпеки вулиці Бронксу. Я вийду з його кабінету з гордо піднесеною головою та вільною від будь-яких підозр. Я відчувала це інтуїтивно.

Аж раптом, як сніг на голову, наче страхітливий привид, звідкись вигулькнув начальник Фішера, Джеф Буслік. На відміну від заступника, він не був ані знічений, ані розгублений.

Навпаки, він виглядав винятково зібраним і спокійним. Погрозливо спокійним. І навіть не звернув ані найменшої уваги на мій сексуальний прикид. Підійшовши до мене, Буслік цнотливо цьомкнув мене в щоку так, наче я була його сестра.

— Привіт, Лорін, як ся маєш? — привітався він. — Правду кажучи, це я призначив зустріч. Може, зайдемо до мене в кабінет?

«Тільки не це!» — подумала я.

Тільки не це, дідько тебе забирай!

Розділ 77

Я пішла слідом за Джефом. Його кабінет розташовувався в кутовій кімнаті, якраз навпроти стадіону. З вікна було видно правий сектор трибун.

— О, яка класна позиція, щоб з висоти вистежувати тих, хто ховається від правосуддя! — сказала я.

— Еге ж, саме в цьому й полягає секрет ефективності моєї роботи, — пожартував Джеф. Він замислено подивився на стіл, наче добираючи потрібні слова.

— Слухай, Лорін. Ти мені подобаєшся. Правда, подобаєшся. Ти — потрясний коп і…

— Не забувай, Джефе, я — заміжня, — сказала я й вимучила посмішку.

— Та знаю. Ну, гаразд. Спитаю відверто. Ти маєш якийсь стосунок до смерті Скотта Тайєра?

Приїхали. Вибухнула бомба, котра, як я сподівалася, не вибухне ніколи. На якусь мить я наче оглухла. Мені здалося, нібито я щезла в полум'ї вибуху, залишивши позаду себе лише тінь, впечену в стіну.

Відчайдушно намагаючись опанувати себе, я подумала, а чи не можуть мене взяти й арештувати просто тут, у суді, і відправити в тюремному фургоні разом з іншими підозрюваними до в'язниці «Райкерс Айленд»?

— Аякже, — відповіла я після тривалої паузи. І посміхнулася, даючи Джефові знати, що я сприйняла його запитання як жарт. — Хто ж, як не я, був старшим слідчим у цій справі?

— Я не це мав на увазі, — спокійно зауважив Буслік.

Я глянула йому в очі. Що ж мені тепер казати? Що робити?

«Роби бодай що-небудь», — підказав мені внутрішній голос.

Борись за себе. Або помри. Альтернативи немає.

— Слухай-но, Джефе, що за фігня? Чого це ти раптом наїжджаєш на мене? Справа про вбивство Скотта закрита, і закрита настільки гучно й сильно, що я ледь не позбулася при цьому своєї голови. До тебе що, гівнюки з адмінвідділка звернулися? Ти їх маєш на увазі?

— Три дні тому до прокуратури звернувся адвокат такого собі Ігнасіо Моралеса, — відповів Джеф. — Він працював викидайлом у барі «Підземелля див», куди ти ходила на розпізнавання братів Ордонесів.

От чорт, цього мені лише бракувало!

— Так, я добре пам'ятаю містера Моралеса, — сказала я. — А цей шановний пан не розповідав вам про те, що намагався зґвалтувати мене там, у підвалі?

Джеф підняв руку, наче відмахуючись від мого аргументу, ніби від чогось несуттєвого.

— Він стверджує, що пістолет, знайдений на тілі Віктора Ордонеса, був вилучений із твоєї сумочки під час звичного обшуку в нічному клубі.

Я картинно вирячила очі, імітуючи гнів та здивування. Мабуть, у цей момент мені позаздрила б сама Ніколь Кідман.

— І ти цьому віриш?

— Правду кажучи, ні, — мовив Буслік. — Я повірю цій гниді тільки тоді, коли його свідчення допоможуть мені запроторити його до в'язниці.

Джеф засунув руку в шухляду столу й видобув звідти якийсь аркуш.

То була роздруківка телефонних розмов Скотта.

— Проте нещодавно я побачив ось це.

Невже мій партнер здав мене? Але навіть у стані паніки я не могла в це повірити. Завжди скрупульозний, допитливий та геніально розумний Джеф, вочевидь, сам потурбувався отримати власну копію роздруківки.

Цього слід було очікувати. Тож я вдалася