Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

І тоді він почув тиху мелодію.

Вона линула звідкілясь здалеку.

Спочатку йому навіть здалося, що Енжі тут, поруч, а покоївка просто невдало пожартувала. Але та з подивом кинулася до свого візка, де лежали зібгані простирадла і рушники, порилася в них, дослухаючись до звуку, і витягла білий махровий халат.

Мелодія грала в його кишені.

— Ви прийшли за цим, містере? — запитала вона, простягаючи спантеличеному Збишеку мобільний телефон. — Прошу… Мені чужого не треба.

МІСІС МЕЛАНІ СТРАЙЗЕН

(щоденник)

…Ну ось, взяти хоча б другий пункт з моїх правил: «Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Знадобиться, коли зовсім здурієш…».

Я ще не зовсім…

Але все ж таки почала писати. Інакше це буде нечесно: написати правила і не слідувати їм. Щоправда, почала лише з учорашнього дня. Але краще пізно, ніж ніколи! Щось пішло з голови без вороття.

Але нині я хапаюсь за кінець ниточки і йду по ній у зворотному напрямку, мов у лісі. Це таке дивне відчуття. Адже ниточка тоненька, а стовбури дерев жорсткі, грубезні, так рясно наросли за стільки років! Ниточка між ними ледь помітна, може перерватися в будь-яку мить. А шкода…

Адже цікава історія виходить, чорт забирай. Ніколи про це не думала. Жила собі.

Аж доки ця дівчинка не з’явилася.

Тепер скучаю за нею, місця не знаходжу. Ось і вирішила клубочок докупи змотати.

Вже час.

…У нас ці квіти «тагетес» називаються.

От не знаю, якби не вимовила вона тоді «чорнобривці», то може я б ніколи нею і не зацікавилася.

Хоча, навряд чи.

У нашому селищі важко було таку не помітити. В усіх наших на пиці написано: «ноу проблем» і посмішка на всі тридцять два.

А у неї обличчя іконописне, я таких давно не бачила.

Дивишся на нього — не відірватися. Аж незручно стає, що не можеш не дивитися. Сказати б — красуня, то це не зовсім правда.

Просто щось зсередини в ній світиться. Тим світлом, котре зустріне тебе в тунелі, по якому душа відлітає. Я там, звісно, ще не побувала, але уявляю це світло саме таким: манить і заспокоює. Не відірватися і назад не повернути.

Вона мало на люди виходила.

Чимось мою маму мені нагадала в своїй відлюдькуватості.

Та теж усе ховалася в хаті і майже не вчила англійської, мовляв, їй тут — чужина. А батька дуже любила і тому ніколи про це вголос при ньому не казала, боялася засмутити.

Власне, я так собі думаю, що була то велика любов, така, про яку в книжках пишуть. Тільки тоді не було такому почуттю назви. Дуже стримані вони були, суворі.

Коли питала її, як вона могла наважитись посеред війни з села піти навмання шукати батька та ще й з малою дитиною, відповідала просто — а як могло бути інакше, жінка має йти за чоловіком, така її доля.

Шкода, що на цьому мої розпитування і закінчувалися.

Тепер не знаю, чи знала вона напевне, куди йти — може, якусь звістку від нього мала? Адже вона не звір, щоб ось просто так — йти!

Так лише звірі ходять.

По сліду.

Хоч би як там було, але пам’ятаю своєю дитячою пам’яттю якусь фантасмагорію того шляху.

Все тоді було в коричневих тонах — небо, дерева, розкурочені дороги.

І завжди хотілося їсти. Але гадалося — то все природне, адже іншого не уявляла.

А от пригода в стодолі була надприродною.

Тому пам’ятаю і досі згадую.

А коли згадую, то п’яти починають лоскотно свербіти…

Ніч була холодна. Десь щось бухкало. Певно, постріли.

Нас людей з десяток на тому сіні гнилому лежало — діти, жінки.

Всі босими ногами в зламану браму, що на ліс виходила, світили. Хтось — зовсім хворий, хтось померлий, не знаю. Адже п’ять років мені було.

Ми теж ніби вмирали.

У матері дихання, мов з печі — я в нього, як в ковдру пірнала, грілася.

А ноги — крижані.

І от прокидаюсь від того, що п’яти мої огортає якесь вологе тепло. І таке відчуття приємне від дивних жорстких і гарячих доторків. А як тепер мені відомо, на стопах — чи не всі нервові закінчення. Всі сплять, сопуть, кашляють, стогнуть.

Я очі відкрила, а там внизу, коло моїх ніг, зблиснули два жовтих вогника — очі! Тільки не людські.

А чиїсь.

Звіра якогось. І стоїть той звір наді мною і п’яти мої облизує…

Дихання уривчасте, клацання щелеп і — лизь, лизь, мов зупу сьорбає з полумиска.

Мені б закричати, а я заворожено мовчу, дослухаюсь лише, як приємно відчувати це вологе тепло і дотик.

Помітив, що я на нього дивлюся — завмер. Зараз, думаю, схопить зубами.

Але думаю про це з захватом, адже уявляю, що там, куди поволочить, краще буде.

Мить дивився на мене — всю поглядом пронизав. І знову за своє: лизь, лизь. Я аж всміхнулася — так лоскотно, так тепло, так приємно і млосно, що подумалося: це ангел у звірячій подобі мене рятувати спустився. П’яти аж горять! І їсти перехотілося.

Потім той гість нічний обнюхав інших.

І… вхопив за ногу якогось хлопчиська (може ровесника мого, а може й молодшого), помчав з ним до лісу.

Жінки повскакували, ґвалт здійняли. А потім хтось каже: «Та він давно вже мертвий лежав. І мати його мертва».

Так воно й було…

…Коли мати на ранок взувала мене в свої чуні, каже, ти де ноги помила, що за диво?

Так воно дивом і залишилося, бо нічого я пояснити не могла. А, може, не схотіла. Адже була та пригода, як вже казала — надприродна, непояснима.

Чому звір мене так виокремив з-поміж багатьох, що там на моїх стопах відчув?

Чи не те, що шлях мій буде довгим. І таким далеким — аж до Каліфорнії, до цього маєтку вартістю у мільйон.

Хто б тоді про це міг подумати!?

…Вже, як стріляти припинили, покотилися ми за військами аж через пів-Європи (що то за країна була — не знаю, але всі говорили «по-чужому»).

А до розподільчого табору для звільнених полонених та біженців приїхав за нами батько.

Витягнув нас з брудного і голодного натовпу, мов картоплю з городу.

У чужій формі (я тоді не знала, що він з американцями пішов), здоровезний, як ведмідь, з вимовою такою, як у інших — нетутешньою,