Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

ними була лінія шосе, пряма, безкомпромісна, шосе, яке має перед собою тільки визначену мету, ніколи не петляє, ніколи не бреше. Це японці у своїй маніакальній експансії на південь будували такі дороги — пояснив їм один із пірнальників. Сказав це по-змовницькому, ніби пам’ять про японську манію в генах білої жінки і її сина була очевидною. На узбіччі сиділи мавпи, порпаючись в купах пластикового сміття. Час до часу біля дороги з’являлися ліниві напівдикорослі плантації дрібних бананів або ряди порізаних рельєфами каучукових дерев. Жодної людини. Тільки в містечках, крізь які вони проїжджали, бачили невисоких малайців. Всі вони здавалися їм вимученими спекою, всюдисущим сонцем, яке різало шкіру, як гострі краї висушеного паперу.

Вони їхали постійно на схід; вирушили вдосвіта, коли сонце театрально з’являється над горизонтом аж до такого ж драматичного заходу — легке народження, легка смерть.

Дорогою зупинялися двічі або тричі, завжди в невеликих містечках, приліплених до дороги на землі, викорчуваній від джунглів. Там пасажири відразу ж всідалися за столиками чогось на зразок ресторану без стін, столики стояли просто на втрамбованій землі, щонайбільше могли бути захищені кольоровою парасолею з написом “Coca-Cola”. Там було повно худих безхвостих котів і великих нахабних мух. Коти лащилися до ніг. Пірнальники галасливо всідалися за столами і кількома короткими словами замовляли їжу — важко було повірити, що в тому короткому похрюкуванні містилися якісь слова — і чекали, голосно розмовляючи. Коло них присів водій, а збоку ще інші люди. Жінка з хлопчиком хотіли щось з’їсти, але не було меню; власник перелічував назви страв, але вони не знали, що це таке, тому вона замовила колу синові, а собі густий, солодкий, масний, адже з молоком, чай у великому горняткові, цей далекий ностальгійний відгомін англійців, коли вони ще тут були.

Через спеку вони не були голодні, цукор із напоїв м’яко оживлював мозок, загострював погляд. Вони увійшли під бамбуковий дах якогось базару, що був по сусідству з рестораном і ошелешено дивилися на криваві кавалки м’яса, які висіли наперекір спеці та роям мух.

На одній із таких зупинок жінка та її довговолосий хлопчик загубилися, заблукали серед яток, поміж бетонними, посірілими від сонця зупинками. Дивилася у паніці на годинника — пірнальники, напевно, вже поїли, напевно курять перед автомобілем і виглядають їх у кольоровому натовпі. Але ж вони не поїдуть без них. Очевидно, дискутують своєю точною гортанною мовою, де поділася та жінка з дитиною, чи не застрягла в одному з маленьких тісних крамничок, вибираючи дешеві гумові шльопанці чи плетені з трави кошики.

Шукала когось, хто б міг їм показати дорогу до ресторану. Побачила самотнього хлопця в саронзі, недбало пов’язаному на стегнах, у білій сорочці з емблемою мушлі та написом “Shell”. Підійшла до нього ближче й тоді переконалася, що помилилася, бо тільки статуру мав хлоп’ячу, навіть дитячу, а обличчя, попри буйне волосся і рідкі зуби — старе. Зміна, що відбулася на її очах, вразила її. Його вік залежав від відстані, кожен її крок у його бік додавав йому років.

Пробувала пояснити йому, чого шукає. Дивився на неї зі спокійним інтересом, коли безпорадно повторювала слова “базар”, “ятки” і коли не знаходила в пам’яті іншого характерного місця. Показав рукою за себе, але зробив це так, ніби цей жест був цілком випадковий, ніби так само добре міг показати у протилежний бік.

Їй здалося, що те, що він не виявив інтересу до її запитання і до того, що вона загубилася — це свідомий і продуманий опір — з якоїсь причини він не хотів їй допомогти. Жінка пригадала дивних жебраків у Сингапура “неіснуючих” жебраків, бо закон забороняє випрошувати в туристів гроші; вони ніколи не простягали руки по милостиню, не затримували поглядом, але коли ти розкривав до них рота, навіть “вибачте” в натовпі, у їхніх очах з’являлася якась настирливість, погляд ловця і невинно розпочата розмова вимагала платні. “Заплати мені за ці кілька слів”,— говорили ті очі. “Заплати мені, бо я є я, а ти є ти”. І це запитання про дорогу несподівано перетворилося на торгову угоду. Жінка витягнула банкноту і подала йому. Подивився на неї майже вороже, але взяв гроші, а потім неохоче пішов вперед і вивів їх на невелике перехрестя. Він був низький, худий, його маленькі дитячі ступні у пластикових в’єтнамках знову перетворили його на дитину.

Пірнальники полегшено зітхнули, коли їх побачили.

Пополудні вони доїхали до невеликого порту, де очікувало повно людей. Це були переважно малайські родини з дітьми на руках, з дітьми в хустках, перевішених через смагляві плечі жінок, дітьми у візочках і дітьми, що бігали серед лісу ніг.

Із невеликого незатишного ресторану долітав всюдисущий запах старого перепаленого жиру.

Коли вона усвідомила, що цей зеленуватий безмір вод — це Південно-Китайське море, то на мить відчула паніку, на хвилину їй перехопило подих, почуття якоїсь могутньої клаустрофобії — ось вона пересувається по кулі, як муха, кружляє по колу, не є ніде “поза”, а тільки “навпроти”, ніби перейшла на другий бік вулиці. Південно-Китайське море було тільки віддаленим місцем, але постійно перебувало в тому самому вимірі, або ж тут — вона могла уявити його собі на глобусі, на малі; порожній блакитний обшир між континентами, інтервал поміж висловами.

На мить, як магічний фокус, повернувся спогад про відчуття холоду вічно замерзлих долонь і ступнів, розлитих безконечних сутінків. Диво снігу, який вдень тане й стає кашею, щоб вночі рішуче повернутися у стан зосередження. Бо вже був кінець лютого.

Пором — це голосно сказано. З’явилося маленьке судно, майже рибальський бот, спочатку одне, потім друге. Незабаром з’ясувалося, що діти з родинами захопили другий, а вона із сином й надалі були приречені на товариство пірнальників, вони зайняли місце на палубі старої шкаралупи просто перед подряпаними дверима, на яких від руки було написано WC. Пірнальники мовчали, певно, стомилися, запихали свої яскраві торби під сидіння. Вона обмінялася непевною усмішкою з одним із них, високим худим молодим чоловіком із нечистою шкірою. Непроникні вузькі очі — вона не вміла читати їхнього виразу. Було вже запізно на будь-які розмови, бот рушив, розрізаючи носом воду. Гуркіт двигуна заповнив усе. Перші кілька хвилин обидва боти пливли один за одним, але коли вийшли з невеликої затоки, то бот з дітьми повернув ліворуч і невдовзі зник на розмитій межі повітря і води. Десь на горизонті перед ними з’явилися обриси островів. Малих, середніх і досить великих, розкиданих у воді, як великі безформні