Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

легша. Має в ній кольорову пряжу, бо без неї не зніс би довгих порожніх вечорів. Певно, зрозумів свою помилку і тепер, коли тче безформні килими, вирішив вивчати все у деталях. Соромиться того, що тче, це жіноче заняття, але старість нарешті встановлює рівновагу поміж жіночим і чоловічим. Килими заповнені незграбними птахами і геометричними рослинами, безумовно, низинні. Бачив такі в домі тітки Маринки на святкових рушниках, на полотняних сорочках. З труднощами продає один-два на рік, бо таких узорів не хочуть крамниці ужиткового мистецтва, вважаючи, що вони належать минулому по той бік кордону. До кожного килима треба приколоти шпилькою прізвище автора і з тих папірців виходить, що авторкою є я. І в якомусь сенсі — це правда.

Пише листи до Іди; коли напише, дає мені їх підписати. Речення починає з тире, так ніби пише звіти про перебіг шкільного року. Коли б це порахувати, то виявилось би, що за ті двадцять з гаком років ми говорили одне з одним місяць. Цілий тиждень тих розмов починається словом “де”. Де поклала сірники? Де мої носовички? Де поділися ножиці? Де це, де інше? Добре, Петре, що ти дбав про впорядкованість життя. Я ж казала, що воно складається з дрібниць.

Тепер на мене чекає важливе завдання: закінчити знак оклику, відірватися від землі, полетіти трохи далі, щоб поставити крапку. Ходжу вгору, вниз, двічі, тричі, щоб вертикальна лінія стала виразнішою. Це мене втомлює. Моє серце б’ється швидше, пересихає в роті. Присідаю на грубі спідниці. Зачерпую жменю снігу і повільно розтоплюю його в роті. Має смак металу — так смакує небо. Колись давно на уроці Петро розтоплював малюкам сніг у склянці, щоб довести, який він брудний і що його не можна їсти. Але цей сніг чистий, тут, на горі не бруднить його жоден людський подих, ні дим із комина, ні жоден слід. Сарни і лиси — безтілесні, не торкаються до нього. Тільки я можу його пописати. Хрустить під моїми ногами, білий пил сріблить рубчик моєї спідниці.

Сонце піднімається щораз вище. Суну зі схилу додому, стягую зі себе мокрі лахи, підкладаю до печі. Кидаю Теклі покришені тістечка — може, тепер попросить чаю. Засинаю на хвилину, вдягнена, стоячи.

— Петре? — запитую в мороку на веранді. — У тебе тиша, свічка вчора згоріла до кінця, і з її воскової стрункої сили залишилася пласка пляма. Отож ляжу коло тебе у сніговій сірості. Вже не мушу тебе бачити, не мушу торкатися тебе. Ти не мусиш до мене говорити, звільняю тебе від тих дрібних нікчемних обов’язків.

Не потребую вже решти свого життя. Я віддала б його за один м’який рух твоєї руки, яка хотіла б мене пригорнути. Але ніхто не хоче зі мною поторгуватися.

Світ нам тільки заважав. Завжди спрямовував на нас свої гострі вістря, цілився у нас, до його гострих країв ми розбивали собі коліна, пошарпав нас, як ніхто інший. Ми дали йому спокій. Нам вдавалося не сходити до села місяцями. Там, внизу, панували його закони, жорстокі й поспішно встановлені, завжди проти нас. Коли ми вранці ставали на порозі дому і мали під собою цілу долину, я думала, що ми недосяжні, стоїмо над ним, і тут високо він не зможе до нас торкнутися. Кожен похід вниз був болючим, бо він нам нагадував про те, що ми втратили, і спокутував тим, чого ми ще не спробували. Обіцяв сумнівні можливості, говорив, що нам пощастить, шепотів, що наше життя може бути легким і безболісним, а ми — здорові та щасливі, як у кінцівках казок. Безперечно, це був обман — коли б ми зійшли в долини, до сіл і міст, які лежали у брудних густих туманах, він розшарпав би нас і розділив. Йому завжди про це йшлося, він має такі наміри щодо всіх людей, і найчастіше йому це вдається. Такий його головний механізм — відірвати людей одне від одного, розкинути їх в усі боки, як лялечок, перетворити на самотніх мандрівних цяточок, дозволити їм загубитися і позабувати. Це легко зробити — достатньо їх переконати, що помилки неможливо виправити, що вироків скасувати не вдасться, що рішення приймають раз і назавжди та що не існує жодного “але”. І ще: що те, що є, могло би бути чимось іншим. Найсильніша отрута.

Але я маю то десь. Небо — велике й чисте, з твоєї веранди бачу зламане дишло Великого Воза та дві зірки — велику і малу. Ми — воїни світла.

Завтра мушу туди повернутися. Мушу збігти, як молода спритна дівчина кілька кроків вниз, далі, щоб поставити під рискою крапку і тоді схил промовить. А коли йому це вдасться, моє завдання буде виконане. Напис крикне до тих лінивих, недобрих людей внизу, розбудить їх із зимового сну. Тоді запряжуть коней, заведуть галасливі снігові скутери і прибудуть сюди, задихані, вражені, переповнені фальшивим співчуттям.

Чекатиму їх надворі, в останньому витоптаному на снігові місці, у крапці, стану частиною написаного. Перетворюся на крапку.

Петро помер!

Частина III

Фокусник

Її тіло продукує тільки холод, тому їй завжди замало спеки.

Уважно спостерігала, як інші, навіть її десятирічний син, прокладали свої стежки відразу під стінами будинків, у смузі тіні, волочили ноги, згорблені, притиснуті спекою. Вона йшла світлим боком тротуару, покришеним склом спеки, жвава, бадьора, сонячний зомбі. Їй ніколи не було загаряче, навіть на розігрітих палючих вулицях тропічних міст натягала на своє худе тіло джинси, тільки згодом обрізала штанини до половини стегон, радше для того, щоб не відрізнятися від інших, а не від спеки. Коли йшла, ставила ступні назовні, стегна перед собою; плаский живіт, диво, що народила колись того хлопця; маленькі груди — символічні. Шкіра суха, як у ящірки. Насправді мала бути людською ящіркою. Підняла до сонця обличчя, озброєне темними окулярами й уявляла, що воно просвічує її, як рентгенівські промені, що відбитим світлом світяться її кістки.

Їхали через джунглі, шосе було пряме, як голка. Невеликий бус без вікон віз її разом зі сином і групою сингапурських аквалангістів-аматорів — молодих хлопців із загадковою східною мімікою. У кольорових спортивних сумках вони везли своє спорядження. Під слизькою тканиною товклися гнучкі трубки, одноокі циклопові маски, згорнуті в рулон пінки, що таємниче підтримують тепло тіла. На задньому сидінні — вона і її дитина, огорнуті подихом летючого повітря, мовчазні.

Поросла джунглями земля йшла хвилями — вони піднімалися на пагорби і спускалися у долини, але завжди перед