Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

пластівці, що плавають у молоці. Майже всі острови мали ту саму вулканічну форму — великі конуси, круті груди, що виступають з моря. Хлопець був менш терплячий, ніж вона, перехилявся через борт і перекрикував шум, показуючи рукою на острови. Вона здогадувалася, що він щоразу повторює те саме: “Це, мабуть, той. Цей, напевно, наш.” Солона вода краплями осідала на його обличчі. Занепокоєно думала, що не помастила йому шкіри сонцезахисним кремом, що його світла шкіра, виставлена під ножі світла, почервоніє і обпечеться. Вже почала шукати в наплічнику косметичку, але мусила б усе розпаковувати, тому дала собі спокій. Вона не користувалася сонцезахисними кремами і уявляла собі, що сонячне проміння проникає крізь її тіло, протискається вглиб сірим приглушеним мерехтінням, освітлюючи кістки. “Спали мене, сонце,” — часто думала вона зі сверблячою сатисфакцією і, напевно, це діяло, як закляття — сонце не могло нічого їй зробити. Її шкіра тільки трішки темнішала.

Острови, один за одним, зникали за їхніми плечима. Спокушали здалеку язичками пляжів, багатством зеленого безміру й захованими серед пальм дахами готелів. Трималися води кігтями пірсів і пристаней, біля яких зрідка погойдувалися невеликі човни і сліпучо-білі яхти.

Вода була могутня, жива, на хвилях тремтіли зелені й блакитні відблиски. Море Блакитне. Море Індиго. Море Графітове. А потім, коли нетерпляче блакитне сонце торкнулося поверхні води, нею розлилися пурпурові й фіолетові плями, ніч, що наближалася, вливала у воду гектолітри чорнила.

Вони прибули до пристані, коли вже стемніло, досліджуючи ступнями розігріті вдень дошки помосту. Пірнальники знали дорогу. Вони пройшли піском, що хрустів під ногами, вглиб острова, викладеною пласким камінням стежкою, просто на криту терасу. Готельний хол без стін, з півколом зробленої з бамбука рецепції і кількома затишними куточками виглядав добре. Густа тропічна темрява була пронизана світлом червоних і жовтих паперових ліхтарів щедро розвішаних під дахом.

Хлопчик одразу відкрив більярдного стола і зачаровано дивився на величезні мушлі, що стояли всюди і служили горщиками для квітів, посудинами для більярдних куль, попільничками.

У глибині за стійкою невеликого бару, полички якого були заповнені пляшками з колою і батончиками, сиділа пара: гарна струнка дівчина й рудоволосий молодий чоловік. Вони були ледь помітні в тьмяному мерехтінні червоних ламп. Мовчки дивилися одне на одного, видихаючи цигарковий дим, тільки усміхнулися до прибульців.

Прибульці всілися на обкладеній подушками канапі, оглушені тишею, силу якої підкреслювало делікатне цокання, що долинало з глибини острова. Тисячі маленьких кольорових будильників, захованих під пальмовим листям.

Господар, власник готелю, вийшов до них, урочистий, майже святковий, ніби вони приїхали на весілля. З’явився зненацька, з вологої тіні, у коротких штанах сафарі, у сандалях, у світлій сорочці. Розкинув руки в жесті привітання, жінка відчула себе незручно, але, мабуть, даремно, бо це пірнальники виявилися його давніми клієнтами, а не вона, чужа жінка з дитиною.

Власник. Господар кільканадцяти бунґало і цього дивного ресторану без стін і ще складу зі спорядженням для пірнання. Король острівця. Він сказав, що називається Майк, і спритно підхопив наплечника жінки. Ключ від будиночка мав прикрасу з мушлі. Вони легко піднялися на гору — найближчий, найкращий будиночок із виглядом на пірс і море.

Він увійшов перший, увімкнув світло й обвів поглядом скромний інтер’єр. Хлопчик одразу кинувся на одне з двох ліжок.

Майк з урочистою усмішкою, як власник чотиризіркового готелю, пояснив, як користуватися душем — тепла вода може бути тільки вдень, тому що нагрівається від сонця. Поправив простирадла на обох ліжках і нарешті вручив їм ключа. Потім ще трохи постояв на терасі, ніби хотів сказати до тих інструкцій ще щось важливе, але останньої миті відмовився від цього. За мить перетворився на червоний вогник цигарки, що пересувався кам’яними східцях вниз.

Вона першою прийняла душ. Вода зовсім не була холодна, віддавала сонячне золоте тепло, змивала цілоденну пилюку й піт, заспокоювала шкіру. Свіжий одяг, досить символічний, якісь шорти та сорочка, але сухі, із запахом прання в автоматичній пральні попереднього готелю, давав тілу заслужену нагороду. Довге волосся хлопчика підсихало, коли за годину вони сходили в темряві слідами вогника від Майкової цигарки. На столах під бамбуковим дахом на них чекала вечеря.

Їхні супутники були вже там — пірнальники за найбільшим столом, жваві, балакучі, продірявлювали вечір своєю різкою рваною мовою. Далі, відразу біля перегородки, що відділяла острів від моря — ця пара з бару, зчеплені поглядами, ніби перебували в нерухомому, непомітному для інших танці; і вони, жінка з хлопчиком, всілися за середнім столиком, що був на шляху всіх кельнерів. Один з них приніс миску з білим, як сніг рисом і мисочки з густими підливами; їхній аромат не асоціювався з їжею, тому хлопчик їв тільки рис, а жінка обережно пробувала всього потрошку. Кельнер відтоді стояв за нею щоразу, коли вона відпивала трошки води, з незрозумілою ревністю доливав їй до повної склянки. Хлопчик ні з того ні з сього запитав його про Мак-Д.

— Є, — відповів кельнер, — на материку, десь три години звідси, спочатку катером, потім автомобілем.

Хлопчик сумно відсував від себе зернятка рису і заздрісно поглядав на пірнальників, які граційно їли паличками.

Споживання їжі, ця обтяжлива потреба. Мусили підтримувати зі світом принизливий зв’язок, мимоволі продукувати гній, а тут на додаток ще й куштувати страви, які виглядають неїстивними, обережно досліджувати язиком нові екзотичні форми, перелякано мружили очі, коли під язиком вибухають несподіваним ароматом пружні китайські грибочки, тріщать крихкі пагони бамбука; всюдисуща підлива зі сої, після якої на тарілці залишаються брунатні калюжі.

Вона ніколи не мала апетиту, а в тропіках він взагалі зникав, спека змінювала хімічні процеси в тілі. Спека і сонячне світло заспокоювали голод клітин, підтримували їхній статус-кво. Без їжі не пересувалася в часі ні вперед, ні назад. Час зупинявся, коли вона не їла. Поглинала простір, мандрувала ледве торкаючись його. Так було добре. Хлопчик теж погано їв, тендітний і легкий, як вона.

У подорожах вони набули нову звичку. Швидко навчилися знаходити серед безлічі кольорових вивісок і рекламних щитів простий знак Мак-Д. — єдине місце, де хлопчик хотів щось з’їсти. Жовтий фонтан, що вистрілює з дахів, піднятий на стовпах біля автозаправок, обіцянка заспокоєння. Приміщення з кондиціонерами, гусяча шкіра на вічно оголених руках і ногах, спогад зимового затишку, холоду. Знайомий запах, позбавлений екзотичних домішок.

Хлопчик завжди замовляв одне й те саме, завжди з однаковим ентузіазмом. Прив’язаний до відомого. Шматочки кур’ячого м’яса в сухарях, картопля фрі, підлива і кола. Жінка дивилася, як він їсть. Тут