Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

«Якийсь несамовитий! Божевільний! — подумав Кий. — Що з ним?»

НАКОНЕЧНИК СТРІЛИ

Як тільки над полянськими родами, що зібралися тут, на чистому полі неподалік Родня, пролунали одностайні вигуки, що військо воліє мати воєводою Радогаста і вручає йому необмежену владу на час війни з гуннами, до нього підступили чотири поважні старійшини і на рівні опущених рук схрестили чотири списи, поклали на них щит, утворивши щось на зразок помосту. Радогаст швидко став на нього, і старійшини підняли щойно обраного воєводу над головами.

— Вої! Друзі! Родовичі! — звернувся він до притихлого війська. — Дякую за честь… Не в легкий час виявили ви її мені, і не легкі часи наступають для нашого племені. Всі наші надії на богів наших — Даждьбога і Перуна, яких ми зараз молимо дарувати нам перемогу!… На цьому й покінчимо… Хай старійшини шикують військо і пошлють спритних отроків вивідати, що роблять гунни і які в них сили! А ми з болярами, з милим нашим братом Чорним Вепром та з матінкою Чернетою покладемо покійного князя Божедара на похоронне ложе, щоб з висоти його він дивився на своїх хоробрих воїв!… Я все сказав — ідіть!…

Військо сколихнулося, заворушилося. Пролунали короткі, різкі накази старійшин — і вої, лаштуючи на ходу луки, тули і списи, побрязкуючи мечами і погрюкуючи круглими, виплетеними з лози і обтягнутими цупкою бичачою шкірою щитами, стали шикуватися в лави. Кілька десятків отроків швидко помчали до лісу і шугнули в кущі — то були вивідачі, котрі мали стежити за ворогом.

Тим часом воєвода Радогаст, княжич Чорний Вепр, княгиня Чернета, кілька найближчих до покійного князя боляр, а також Кий з Грозою та Братаном підняли з саней важку корсту, перенесли на пагорб і поставили на купу сухих дров.

— Може, підпалимо? — спитав Чорний Вепр.

Але Радогаст заперечливо похитав головою:

— Ні, зробимо так, як домовилися… Нехай князь жде завтрашнього дня. Княгині з жінками слід повернутися додому і теж ждати — нашої перемоги чи нашої смерті. А ми підемо до війська. Будемо готуватися до битви! Ходімо! — і тут він побачив Кия і, якусь мить подумавши, рішуче сказав: — Кию, будь при мені!…

Не ждучи відповіді, він швидко попростував услід за військом, що шикувалося на рівнині, між двома дібровами. За ним рушили боляри і всі, хто мав зброю, а жінки, отроковиці та дітлахи повернули до Родня.

Кий переглянувся з друзями. Мчати до Кам’яного Острова? Тепер — ніяк: його відсутність Радогаст розцінив би як боягузтво. І все ж попередити родовичів про небезпеку потрібно.

— Ось що, друзі, — сказав тихо. — Я залишаюся тут і візьму участь у битві. Думаю, вона відбудеться сьогодні або завтра… А ви заберіть у лісі коней і мчіть додому! Піднімайте родовичів! Хай усі, хто може тримати списа в руках, ідуть до Кам’яного Острова, а жінки, діти й старі хай тікають, забираючи все, що можуть забрати, на північ, у ліси, якомога далі від Росі!… Скажіть старійшині Туру і Щекові, щоб послали гінців по всіх полянських родах — і на Росаву, і на Роську, і на Красну, і на Хоробру, і на Стугну, і аж до Ірпеня! Хай збирається вся сила полянська… Якщо не всі встигнуть до Кам’яного Острова, хай збираються в іншому місці — на Стугні чи на Росаві… Бо, думається мені, гунни йшли сюди не для того, щоб відбити у нас отару овець, череду скоту чи косяк коней. Каган Ернак сподівається примучити все плем’я наше! Тож січа буде люта, і ми повинні виставити проти ворога всі наші сили!

— А ти? — спитав Гроза. — Може, разом поїдемо?

— Ні, я залишуся тут! Бачу, потрібен я Радогастові. Та й хочу сам помірятися силою з гуннами, хоча, скажу вам, не вірю я в перемогу… Занадто нерівні сили… Небагато з тих, хто тримає днесь у руці списа, побачить завтра схід сонця…

— То їдь з нами! — вигукнув Братан. — Ми зберемо більшу дружину!…

— Ні! — твердо відповів Кий. — Якщо боги подарують мені у наступній січі життя, то повернуся до вас, збагачений досвідом… Треба ж на власні очі побачити, як б’ються гунни! Інакше — як їх переможеш?… Ідіть!

Він обняв отроків, і ті, похиливши голови, подалися до лісу. А сам кинувся наздоганяти Радогаста.

* * *

Сонце повернуло з полудня і поволі, непомітно для ока, почало спускатися в Країну Мороку. Але до вечора було ще далеко.

Чотири полянські роди готувалися до бою.

Радогаст вибрав найвужче місце між двома лісами — тим, що прилягав до Дніпра, і тим, що ріс понад Россю. Вої чотирма щільними рядами-лавами перегородили поле. Сам Радогаст вибрав для себе місце посередині, щоб бачити ліве і праве крило свого війська, а Чорного Вепра з молодшою кінною дружиною поставив у себе в тилу, — на той випадок, якщо гунни зуміють прорвати полянський стрій.

Від Радогастової розгубленості і невпевненості не залишилося тепер і сліду. Накази і розпорядження його були ясні, короткі і ні в кого не викликали заперечень. Він швидко переходив від одного роду до іншого, підбадьорював воїв, переконував у тому, що гуннам не здолати полянської сили, радив не думати про смерть, а тільки про те, як зупинити ворога і відкинути його назад. Кий, якому воєвода наказав триматися біля нього, радів, що не помилився в Радогастові. «З нього буде справжній князь! — думав, дивлячись на струнку високу постать старшого княжича і на його гарне засмагле обличчя. — Якщо боги збережуть йому в наступній битві життя, то кращого князя, ніж Радогаст, полянам не знайти!»

Обійшовши все військо і упевнившись, що воно стоїть міцно, воєвода повернувся на своє місце, підкликав Чорного Вепра:

— Брате, на тебе з твоїми отроками покладаю велику надію. Спочатку хмарою стріл зустрінемо ворога ми! А як тільки він наблизиться до нас на відстань удару списа, вражай його із луків ти зі своїми воями! А ми битимемо списами!… Якщо ж де гунни прорвуться, тут же мчи туди — затикай дірку! Хай бережуть тебе боги!

— Зрозумів, — сказав Чорний Вепр і поїхав до своєї кінної молодшої дружини.

В цю мить вивідачі, що слідкували за переправою гуннів через Рось, подали знак, що Ернак рушив.

Звістка, що гунни почали атаку, швидко прокотилася по лавах воїв. Над військом запала тривожна тиша. Припинилися розмови, перегукування, всі завмерли в