Володимир Кирилович Малик - Князь Кий

напруженому чеканні, втупивши погляди в далекий закрут дороги, звідки от-от мав з’явитися ворог. Та до переправи було не менше чотирьох поприщ, до того ж вона закривалася поршанським лісом, — і скільки поляни не вдивлялися вдалину, що мріла в променях надзахідного сонця, ніхто нічого не побачив.

Тоді Кий припав вухом до землі — і враз почув глухий грізний гул, що долинав мовби з безодні. То був гул від тисяч кінських копит. Він поволі наростав, ширився, наближався, сповнюючи серце лихим передчуттям.

— Гунни рушили! — підтвердив Кий, схоплюючись на ноги.

Він ніколи не вважав себе боягузом, але тепер відчув, як щось холодне й бридке, мов змія, заповзає в груди.

Що це? Страх смерті, яка може спіткати в бою? Якоюсь мірою — так. Смерті боїться все живе і всіма засобами намагається уникнути її. Однак — лише якоюсь мірою, бо він, як і всі люди його племені і його мови, вірив у безсмертя. Вірив, що споконвіку жив — у дереві чи у звірові, у камені чи в тому ж безсловесному києві, яким його названо, а помре — переселиться знову в траву, чи в птаха, чи в хмарину, що безжурно пливе по синьому небі, і так житиме вічно. Тіло згорить на священному вогнищі, а душа випурхне з нього і ввійде в щось інше, щоб через багато літ знову зринути в образі й подобі людини…

Ні, смерть не лякала його.

Лякала невідомість. З усіх боків людину оточувала невідомість, лиховісна і незбагненна. Поля і ліси, гори й болота, річки й озера, ніч і день, зима і літо, грім і блискавка, життя і смерть — усе покрите таємничістю, невідомістю, в яку неможливо зазирнути, яка живе вічно і вічно тривожить уяву людини. Що в усьому цьому — боги? Чому ж прогнівилися вони на полян і на всі племена язика словенського? Чому наслали на них напасть — жорстоке зловороже плем’я? Де взяти силу, щоб переважила гуннську силу?

— Гунни рушили! — скрикнув він голосно.

Тепер усі почули той протяжний важкий гул. Здавалося, ніби десь далеко-далеко гримів грім.

— Так, рушили, — тихо проказав Радогаст. — Хай порятують нас боги!

Гул ставав сильнішим, тривожнішим. Він поволі наростав і раптом загримів по всьому полю. То з-за лісу, мов темна хмара, виринула орда і помчала прямо на полянські лави. Хоча до неї було не менше, ніж два поприща, Кий відчув, що під ногами здригнулася земля.

І тоді Радогаст гукнув:

— Передня лаво, на коліно! Закритися щитами! Виставити наперед списи!

Вої, що стояли в передній лаві, враз опустилися на ліве коліно, поставили на землю щити, утворивши суцільну стіну, наставили супроти гуннів списи.

— Друга лаво, списи наперед! Щити — перед собою!

Вої другої лави стали впівоберта лівим плечем уперед, прикрилися щитами, а списи уперли в землю і виставили над воями передньої лави.

— Лучники, до бою!

Заколивалися дві задні лави. Вої швидко видобули з тулів стріли, наклали на луки.

Кий пильно стежив за гуннами. Спочатку сонце засліплювало йому очі, і подумки він відзначив, що Ернак не відклав атаки на завтра, коли сонце сліпило б гуннів, а розпочав її зараз, хоча і вої його, і коні стомлені. Зате сонце у нього було за спиною, а полян засліплювало.

Потім Кий звернув увагу на те, що гунни мчали не лавою, а довгим гострим клином. Отже, поляни не мали ніякої змоги зустріти їх хмарою стріл, бо лівому і правому крилу стріляти не було в кого. Вони вишикувалися щільно, густо, і гострий клин орди летів на витягнуту через усе поле вузеньку лаву полян, мов спис, мов бойова сокира!

У Кия стиснулося серце: хіба витримає полянський стрій такий страшний удар?

При цьому він подумав, що на боці гуннів ще й швидкість. Тисячі коней, розігнавшись, своєю вагою легко, мов меч тятиву лука, розітнуть, розірвуть тонку лаву полян…

Усі ці думки промайнули в його голові блискавично і зразу зникли. Потрібно було вступати в бій — гунни ось-ось будуть тут!

* * *

Радогаст поправив на лівій руці шкіряну рукавичку, дістав стрілу. Те ж саме зробили вої третього і четвертого ряду.

— Стріляйте!

Свиснули стріли, пронизали синє повітря і, мов рій бджіл, вп’ялися у вістря гуннського клину. Схитнулися і випали з сідел передні вершники, зашпортнулося і полетіло додолу разом з їздцями кілька коней.

Та орди це не спинило. Вона, мовби нічого й не сталося, мчала далі, копитами коней шматуючи і перетворюючи на криваве місиво тіла тих, що впали на землю.

Стріли летіли безперервно, вражали все нових і нових ворогів. Але так само невпинно накочувалася орда.

Кий стояв поруч з Радогастом, стріляв разом зі всіма, а коли побачив, що гунни вже зовсім близько, підняв і затиснув у руці списа. Вістря гуннського клина ось-ось мало врізатися в полянське військо… І в цю мить несподівано впав воєвода Радогаст. Упав ниць — головою до гуннів.

Кий скрикнув і нахилився над ним. Стріла вп’ялася Радогастові в спину і, пронизавши тіло наскрізь, вийшла з грудей. Відламавши оперення і витягнувши з рани стрілу з наконечником, Кий оглянувся. Хто стріляв? Звідки?

Позаду завертала коней, лаштуючись до втечі, молодша князівська дружина. Чорний Вепр, з луком у лівій руці, теж повертав коня.

— Прокляття! — вигукнув Кий. — Куди ви?

Та в цю мить подав голос Радогаст. З рота в нього вибігла цівочка крові, він розплющив очі.

— То моя смерть? — спитав він, поглядом показуючи на закривавлену стрілу в Києвих руках.

Кий ствердно кивнув головою:

— Так, тебе поранено.

— Покажи!

Кий підніс стрілу до туманіючих очей воєводи. Той тихо промовив:

— Не гуннська… Наша!… Обітри наконечник!

Кий витер залізний наконечник об сорочку і подав Радогастові. Воєвода прикипів до нього поглядом, і його обличчя раптом спотворилося від гніву.

— О боги! Це ж стріла Чорного Вепра!

— Чорного Вепра? — скрикнув Кий. — Не може бути! Ти впевнений?

Страшенний гуркіт заглушив його слова. Кий підняв голову. Гуннський клин врізався на всьому скаку в полянський стрій. Затріщали під кінськими копитами полянські щити, жахно закричали вої, засвистіли списи, задзвякали мечі й шаблі.

Кроків за сотню від того місця, де лежав поранений воєвода, гунни прорвали полянські лави, і заходячи з обох боків їм у тил, розпочали січу.

Чорний Вепр зі своєю дружиною тікав до Родня.

Радогаст, здається, не чув усього цього — ні гуркоту, ні криків, ні кінського іржання, ні посвисту стріл. Він, видно, розумів, що вмирає,