Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

ще декілька, і так цілий десяток... На Замарстинівській розпочався черговий бій цієї вуличної україно-польської війни.

Бугай відволікся на якусь секунду, проте цього вистачило Вістовичу, щоб опинитись поруч і зацідити йому з лівої. Чоловік позадкував. Він, можливо, б і втримався на ногах, а тоді таки б вистрілив зі свого карабіну, однак позаду нього виявився старий парапет. Крихка перешкода не втримала ваги його чималого тіла, і воно полетіло донизу. Почувся глухий звук падіння, а за ним розлючений і водночас болісний крик. Вістович обережно глянув униз. Чоловік лежав на спині, все ще стискаючи свою зброю, але був непритомний.

— А як бути з нею? — запитав Самковський, кивнувши убік переляканої до краю Ріти.

— Ви львівський функціонарій, ви й вирішуйте, — мовив комісар, — гадаю, однак, буде справедливо, якщо вона, найперше, віддасть нам весь морфій, який є у цьому домі. Б'юсь об заклад, в цю мить він вже потрібен кому-небудь знадвору.

З вулиці вкотре почулися часті постріли, а далі й декілька вибухів.

Бій закінчився за годину. Хтось, не надто було зрозуміло хто, відступив, а хтось просунувся ще на кількадесят метрів убік Підзамчого. Щойно постріли затихли, Самковський зміг викликати лікаря і поліцейських. Йому все ще не хотілося розмовляти з Вістовичем, і він усіляко уникав його погляду.

Врешті вони стримано попрощалися, і комісар подався до колишнього будинку Гофмана. Марта вже чекала під дверима і, заввидівши його, кинулась назустріч.

— Ти приніс? — благально мовила вона, вчепившись йому в рукав.

— Звісно. Я ж пообіцяв, — сказав Вістович.

— То дай мені цього.

— Як ти збираєшся це вжити? — з цікавістю запитав комісар, згадавши, що не подбав про ін'єкційну голку для неї.

— Як завжди, додам кілька крапель собі у воду, — відповіла дівчина.

Вістович розгледівся довкола. Проте, важко було уявити, де вона збиралася це зробити.

— Ходімо до мене. Я живу недалеко звідси, — запропонував він.

— Хіба не тут твій дім, Гофмане? — перепитала вона.

— Ні, не тут. Я винайняв нове помешкання.

— Я не мо-о-ожу-у-у чека-а-ати-и-и!!!

Марту раптом почало трясти, як у пропасниці. Тоді Вістович підхопив її на руки і поніс. Вона була худющою й легкою, наче висушена квітка, і він майже не відчував своєї ноші. Дівчина репетувала, доки могла, потім називала Вістовича-Гофмана останніми словами і врешті, коли вони переходили Підвалє, заспокоїлась.

В своєму будинку чоловік поклав її на софу, а сам, подався готувати чай. Повернувшись, він застав Марту у якомусь напівсні. Дівчина тримала себе за волосся і, перекочуючись з боку на бік, лепетала незрозумілі слова. Виглядало все це доволі моторошно.

— Марто, — покликав він її.

Дівчина не озвалася, і Вістович вирішив почекати. За півгодини вона таки прийшла до тями й одразу запитала про морфій. Комісар поставив перед нею захололий чай, а потім простягнув їй ампулу. Вона жадібним рухом розламала її, виливши цілий вміст собі в чашку.

— Не забагато? — промовив комісар.

Марта, не почувши його запитання, припала до свого питва. За хвилину дівчина полегшено зітхнула і вже спокійно простягнулась на софі. В її затуманених очах прочиталось блаженство і спокій. Вістович більше її не чіпав. Він сів за стіл і, за старою звичкою, дістав з кишені свій записник і олівець. Слід було звести докупи всі факти, зібрані за останні два дні. На жаль, їх виявилось небагато. Точніше, зовсім мало того, що допомогло б йому знайти такі потрібні віденському гаймверу документи. Отож він записав:

«Гофман:

— винайняв житло на Виспянського,4, куди до нього навідувались Марта і Ляшевський;

— заборгував у казино;

— посварився з віленською мафією;

— можливо, чимось не догодив уряду;

— добував морфій для Марти;

— наклав на себе руки».

«Слід було б допитати цю Ріту Фрюліх, — подумав комісар, — найпевніше, Гофман, як і Самковський, також був серед її клієнтів. Адже дістати морфій у Львові надзвичайно складно».

І все одно, лишалось незрозуміло, як знайти папери, котрі зникли разом із ним. Логічним видавалось вирушити в Перемишляни, де Гофман вистрілив собі в голову. Можливо, там, на місці його смерті, вдасться знайти бодай якусь зачіпку.

Зрештою, Вістовича розморив сон, і, відклавши записника, він подався до свого колись улюбленого крісла-гойдалки, в якому востаннє сидів ще до війни. Закривши очі, чоловік незчувся, як одразу заснув.

Його вдруге за останній час розбудив телефон. Здавалось, ці апарати навмисне вигадали для того, щоб укорочувати йому сон. В кімнаті було темно, і тільки світло вуличного ліхтаря давало сякий-такий шанс дійти до секретеру і відповісти на цей дзвінок.

— Слухаю, — врешті буркнув він у слухавку.

— Ви тільки другу добу в Лемберзі, а вже відповідаєте мені русинською, Вістовичу? — почулось у відповідь.

Комісар не одразу впізнав голос Рімеля.

— Зараз ніч, — перейшов на німецьку комісар, — до того ж я не знав, що дзвінок з Відня.

Йому зовсім не хотілося вибачатися.

— У вас не може бути ночі або дня, якщо завдання Рейхсрату не виконано, комісаре, — тон його став загрозливо-повчальний.

Стримавшись, щоб не послати співрозмовника під три чорти, Вістович змовчав і дочекався продовження розмови. Втім, Рімеля його мовчанка розізлила.

— Що за гівняну телефонограму ви передали вчора директору поліції? — запитав він.

— Те, що вдалося дізнатись, — відповів комісар, — Леон Гофман вчинив самогубство.

— Тоді якого хріна ваш мертвяк годину тому зв'язався з нами і почав вимагати двісті тисяч крон за документи, які є в нього? — заверещав представник Рейхсрату. — По-вашому він дзвонив з того світу? Аж ніяк! З Лемберга, курва! З вашого сраного Лемберга!..

Вістович знову замовк, але цього разу від здивування.

— Мовчите? — гаркнули з Відня.

— Пане Рімль, за офіційними даними поліції в Лемберзі, Леон Гофман помер, — якомога чіткіше промовив комісар.

— А я вам... курва... що дзвонив..., ...істі ...исяч крон, — нічний зв'язок з колишньою столицею перебивався, — ...не пудріть мізки... Чуєте?

— Чую, пане Рімль.

— ...знайдіть або...

Зв'язок врешті увірвався, мовби дроти не витримали такої емоційної напруга, і комісар не почув, що з ним буде, якщо не доведе цю справу до кінця. Втім, можна було здогадатись, що сказав йому очільник віденського гаймверу.

Щоб заспокоїтись, комісар закурив. З темряви чулося сонне дихання Марти. Спокійне, рівне і безтурботне. Її не розбудив навіть дзвінок телефонного апарату і голос Вістовича. Здавалось, вона вже давно так не