Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 30. У світлі Квіткового Місяця

— Ох, а то шо воно обірвалося? — Поліна Макарівна з виразом здивування поглянула на свій кнопковий телефон. — Кірочко, ану, спробуй ще ти?

Кіра уважно звірила набрані цифри з номером, записаним в блокноті старенької, і натиснула кнопку із зеленим телефончиком. Вона ніколи не бачила такого апарату, але швидко розібралася із ним. Хоч набирати номер тітки Інни, натискаючи справжні, а не сенсорні, кнопки було трохи дивно, але принцип був однаковим.

Металевий голос автовідповідача повідомив, що в даний момент абонент знаходиться поза зоною досяжності. Кіра зітхнула, натисла відбій і повернула телефон бабусі Полі.

— Схоже, в тітки Інни телефон розрядився, — сумно повідомила вона. — А номеру Олега у вас немає? Я… Я не пам’ятаю цифри, а мій телефон, він…

Кіра зам’ялася. Брехати милій старенькій їй не хотілося, але як пояснити те, що в неї немає мобільного, тому що дядько і тітка його відібрали, вона не знала. Але Поліна Макарівна, схоже, не надто цим питанням переймалася. Її більше хвилювало інше:

— І от що тепер робити? Ти ж проти ночі не підеш в місто? Та й маршрутки не ходять… Все, вирішено, лишайся! Не пущу я тебе по темному пішки гуляти! А вранці ми Інночці подзвонимо і все буде добре!

Вона посміхнулася якось особливо тепло, ніби хотіла своєю посмішкою показати, що розуміє: трапилося щось погане, і Кірі потрібна не лише допомога. Кірі потрібно, аби її ніхто ні про що не питав. І бабуся Поліна питати не збиралася.

Коли Кіра спробувала відмовитися від гостини, скоріше, по інерції, ніж насправді, Поліна Макарівна жартома насварила її. Запевняючи, що Кіра ніяк її не потіснить, бабуся Поля постелила дівчині в залі, а потім запросила вечеряти. І навіть дозволила скористатися літнім душем, вода в якому прогрілася на сонці.

— Ох, та вже мабуть і холодно купатися надворі! — бідкалася Поліна Макарівна, винесши для Кіри рушники. — Сонце вже сіло, вода, певно, холодна… Може, краще давай зігріємо? Що ти хлюпатимешся в холодному? А як застудишся?

Але Кіра не хотіла напружувати стареньку. Їй було байдуже, чи холодна вода тече з чималенького бака. Головне для неї було змити морок, що так довго оплітав її свідомість. Тому Кіра сміливо ступила під струмені води в добротному літньому душі, що сховався в затишному закутку саду Поліни Макарівни.

Спочатку вода здалася мало не крижаною. Та вже за мить, коли втома почала полишати розпашіле від довгої ходьби тіло, Кіра ледь не розплакалась від насолоди. Вода, насправді, була тепла, напоєна сонцем і запахом квітів навколо. Кіра стояла під лійкою душу, дозволяючи потокам води змити з неї усю напругу цього божевільного дня. Вона не вийшла з душу, аж доки з залізного бака не витекла остання крапля води, а потім загорнулася у теплий халат, який їй принесла бабуся Поля.

Сама Поліна Макарівна вже зачекалася на свою гостю. Вона зробила для Кіри чай, дістала звідкись в’язані шкарпетки, аби зігріти ноги. Кіра загорнула мокре волосся в рушник і попросила дозволу посидіти на ґанку.

— Ну, що ти питаєш? Сиди скільки хочеш! — розсміялася бабуся Поля. — Де ти в тому місті таку красу побачиш? От сьогодні буде Квітковий Місць, остання повня весни… Дивись, он вже сходить!

І дійсно, з-за дерев уже підіймався оранжевий ще поки диск повного місяця. Кіра посміхнулася, вдивляючись у глибину неба. Іти до оселі не хотілося, і вона лишилася на ґанку, в зручному кріслі, яке бабуся Поліна назвала “своїм троном”, і яким щедро поступилася для гості. Навіть плед тут був, тому нічна прохолода Кіру не лякала.

Вона потроху пила чай, на самоті, адже Поліна Макарівна пішла в будинок. Місяць потроху підіймався, заливаючи усе навколо своїм дивовижно яскравим світлом. Тиша навкруги зрідка порушувалася то гавкотом собак, то плюскотом від близької річки, то подихом вітерцю. Кіра, розімлівши після душу і гарячого чаю, дрімала, коли далекий звук мотору змусив її випростатися в кріслі. Сама не знаючи, чому, Кіра затамувала подих, прислухаючись до цього звуку, що поступово наближався.

Машина спинилася біля двору покійно бабусі Марії. На мить лише — потім двигун знову загарчав. Авто розвернулося і поїхало зворотнім шляхом.  Здавалося, воно лише відвезло когось саме до цього двору. Кіра завмерла, прислухаючись, ніби вичікувала чогось.

Їй було добре видно двір Олегової бабусі. Темні купини дерев, масивна біла хата. Світло, що раптово засвітилося у вікні… Кіра зірвалася з крісла, ніби хто штовхнув її у спину. На тремтячих ногах ступила кілька кроків уперед, туди, де тепло сяяли вікна порожнього ще недавно дому.

— Невже тітка Інна приїхала? — пошепки запитала Кіра, звертаючись чи то до себе, чи то самої ночі.

А ноги вже несли її повз городи, між дерев саду. Ніби метелика на світло, що лилося із вікон просто на квіти, що вже закрили свої суцвіття. Місяць освітлював дорогу, роса, що випала на траву, промочила ноги. Та Кірі було байдуже, якесь передчуття вело її уперед.

Лише біля порогу вона подумала, що, можливо, це пастка. Що тітка Інна нині в Києві, і, взагалі, вони ж не додзвонилися їй. Її телефон був поза зоною. А хто ще міг приїхати вночі в село, коли Олег…

Вона спинилася, ніби наштовхнулася на стіну. Позадкувала тихенько назад, намагаючись вирівняти дихання. Але заплуталась в широкому халаті, впала на доріжку.

— Хто тут? — чоловічий голос змусив її скрикнути від несподіванки. — Кіра?!

Проти світла місяця його постать здавалася величезною. Обличчя ховалося в тіні, і Кіра не одразу упізнала його. Та коли її підхопили з землі теплі сильні руки, коли огорнули обіймами, вона раптом зрозуміла, хто стоїть навпроти неї.

— Олег! — від хвилювання зник голос, та він почув, притиснув сильніше. — Ти… Справжній?

Дурне питання, дурне і наївне. Кірі страшенно захотілося тріснути себе по лобі, і вона тріснула би, якби руки не були закинуті Олегові на плечі. І це було несподіванно приємно і… правильно. Як і близькість його тіла.

— Ну, звісно, справжній! — він посміхнувся. — Я в порядку, машина тільки з ніг збила, ну і головою трошки вдарився. Все добре, чесно!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍