Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як ти примудрився потрапити під машину? — Інна сіла на ліжко Олега, поправила пасмо світлого, майже пшеничного, волосся, що вперто лізло йому в очі і спробувала хоч на мить вгамувати своє роздратування, що стало сильнішим, щойно вона зустрілася поглядом з колишнім чоловіком.
Зараз Юрій вийшов у коридор у справах. Разом із ним вийшов і мовчазний Костя, тому матір з сином лишилися в палаті удвох. Інна і так довго чекала можливості вияснити, що саме сталося, тому накинулася на Олега із запитаннями, ледве за колишнім чоловіком зачинилися двері.
— Мам, ну кажу ж, так сталося! — Олег скривився. — Мам, там не до роздумів було, розумієш? треба було швидко забрати Кіру…
— Знов Кіра! — спроба не нервувати провалилася із тріском, Інна зірвалася на ноги, заметалася по палаті, ніби пантера в клітці. — Я єж чітко сказала тобі: не лізь туди, куди не треба! Це погано закінчиться! І що? Ось ти тут! — вона обвела широким помахом руки усю палату, що мало би підкреслити вагу її попередження.
— Мам, водій на “Жигулях” просто з керуванням не справився, так що в молоко, — зітхнув Олег.
Він не хотів сваритися із матір’ю, але те, як вперто вона вимагала від нього відмовитися від Кіри, від спроби допомогти їй, було дивно. Адже тітка
Ілона була маминою найкращою подругою, і доля Кіри мала би турбувати матір. Але ні, вона злилася, ніби мова йшла про якесь зло в чистому вигляді, а не про дівчинку, яку вона знала з народження, яку колисала на руках, і в яку, як вона знала, був закоханий її власний син.
— Мамо, припини! — втомлено попросив Олег. — Ти говориш так, наче Кіра тобі ворог…
— Не вона! — огризнулася Інна і швидко прикусила собі язика, аби не проговоритися ще більше.
Але було запізно. Сірі Олегові очі стали темнішими, звузилися. він почув достатньо, аби почати будувати здогадки. Інна подумки відвісила собі ляпаса за надто довгий язик і нестриманість, що ледь не коштувала їй втрати довіри сина. Але від його питань та необхідності відповідати Інну звільнив телефонний дзвінок.
— Ало? — кинувши погляд на екран, життєрадісно озвалася Інна, відводячи погляд від Олега. — Поліна Марківна? Ал.. Ало?! А… От дідько! — вилаялася вона, глянувши на погаслий екран. — Телефон здох… Олежику, а зарядки немає? Я свою, мабуть, забула в Києві…
Олег похитав головою. В нього зарядки з собою не було.
— В батька спитай, він казав, що привезе, — знехотя відповів врешті син. — Мам, що ти мала на увазі, коли сказала, що не Кіра тобі ворог?
Ось і питання, якого так боялася Інна. Вона здригнулася, але й виду не показала, що її якось зачепило це питання. Вона незворушно посміхнулася і рішуче попрямувала до дверей.
— Зараз, треба поставити телефон на зарядку. Там сусідка бабусина дзвонила, треба перенабрати…
Вона договрювала, зачиняючи двері. На Олега намагалася не дивитися, але відчувала його важкий, майже такий самий суворий, я в його батька, погляд, від якого хотілося сховатися. Інна слабкодухо всміхнулася, махнула рукою…
— Мам, я не відстану! — ніби жартома сказана фраза виглядала, ніби погроза, і Інна здригнулася.
— А хлопчик наш росте, — пролунав за спиною тихий голос Юри, і Інна підстрибнула від несподіванки.
— Якого чорта ти підкрадаєшся отак? — зашипіла вона, вчепившись в руку колишнього чоловіка, аби відтягнути його подалі від дверей палати. — Я ледь не вмерла отут!
— Ну, не вмерла ж, — кривувато всміхнувся Юра. — Чого ти така смикана, Інно? Я маю щось дізнатися?
— О, так! — руки Інни тремтіли, ніби вона щойно розвантажила вагон із вугіллям лопатою. — Якби ти знав, ти б теж був смиканим!
— То може розкажеш мені? — Юра спокйно сперся плечем в стіну, склав руки на грудях. — Мало статися щось страшне, що ти звернулася до мене…
В його голосі не було й тіні зверхності чи зловтіхи. Проста констататція факту, і від цього Інні стало трішки легше. За години, що тягнулися між її дзвінком йому і цією розмовою, вона встигла накрутити себе, що він буде зловітшатися з неї. Але її колишній чоловік спокійно сприймав її прохання про допомогу. Просто дивився на неї і чекав.
— Він хоче врятувати Кіру. — мов зі скелі на глибину, Інна не тягла з правдою. — Кіру Грицай, Ілонкину доньку.
Юра опустив очі донизу, ніби згадував. А коли знову перевів погляд на Інну, в глибині очей палахкотів небезпечний вогник. але вираз його обличчя не змінився, лишився таким само спокійним та розслабленим.
— ілонки три роки немає, — ніби згадуючи, зазначив Юра. — І тебе три роки в Полтаві нема. Казали, тебе навіть на похороні не було… Брешуть?
Інна затамувала подих. Три роки минуло, але боліло, ніби вчора. Проти волі сльози накотили на очі. Та вона швидко заморгала, аби не дозволити їм пролитися. Не перед ним…
— не змогла, — голосом, що надломився від довго стримуваного болю, відповіла Інна. — Не було часу…
— Попрощатися із подругою? — без жодного натяку на осуд відказав Юра і легко, плавно відштовхнувся від стіни. — Брешеш. Чому ти не приїхала на похорон?
— Бо він сказав, що вб’є Олега, якщо я опинюся поряд з Кірою! — ридання, які вона тамувала три роки, прорвались крізь крижаний спокій, і ілона розридалася вголос, затуляючи рота тремтячими руками. — Він сказав, що вб’є Олега…
Коли вона опинилася в обіймах колишнього чоловіка, Інна навіть не помітила. Просто мить тому вона намагалася втримати спину рівною, а за один удар серця її підтримували руки, які вона знала добре.
— Хто тобі погрожував? — тихо і лагідно запитав Юра.
— Оксанин чоловік, Петро Павленко, — схлипуючи в обіймах Юри, прошепотіла Інна.
— Йому не жити, — відрізав Юра, і Інна могла б заприсягтися, що він не перебільшує.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля», після закриття браузера.
