Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 29

ВІД ПУСТОТИ

Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Він знявся десь з громохкого центру країни “чудес”, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами. Над безмежжям Уралу, через хащі Сибіру, через понурий Байкал, над диким бескиддям…

Шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий циклоп — надпотужний паротяг “Й.С.” (Йосиф Сталін). Ззаду такий же надпотужний паротяг “Ф.Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст.

Крізь загратовані вікна вагонів дивились тоскно грона мерехтливих очей. У них згасала пам’ять про сонячну країну, про рідні землі, про озвучену сміхом і жартами домівку. Дракон ніс у собі приречених, безнадійних, змордованих. Просто у небуття. У безмежну чорну ніч.

То була не фіктивна потвора з китайських казок і не легендарний дракон Далай-лами. То був етапний ешелон смерті НКВД.

На окремих пунктах ешелон спинявся. Тоді по драконові бігли аргати, бігли по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, і стукаючи палками в залізо — чи не проломлено де? Чи нема диверсії? Чи не намірився ворог з нутра на державу, закон і порядок?

І тоді ж так само вздовж ешелону пробігав начальник етапу.

— Багряний! — владно заволав він, вдивляючись у заґратовані діри.

— Я… — долинуло понуре із глибини, ніби із могили.

— Звать?!

— Іван…

Начальник якусь мить напружено вдивлявся у дві мерехтливі цятки. Потім обернувся і пішов назад.

Очі наблизились до грат. Бліде обличчя прикипіло до заліза. І голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухнув крізь зціплені зуби:

— Бережеш-ш-ш, собака! Бережеш-ш-ш!

Із пітьми вагону насмішкувато відізвався інший голос:

—  Отак! Ти, братчику, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить — все прибігає з поклоном…

З’явився третій понурий голос:

— Нічого… Одбудеш свої двадцять п’ять — станеш маршалом. Ех-х!.. — і раптом вибухнув зливою страшних, нестерпних прокльонів — в закон, світ, пекло і в самісіньке небо…

Ешелон сіпнувся і рушив далі. Дракон поринув уперед, і в гуркоті коліс народилась пісня. Важка. Ще важча ніж саме залізне чудовисько, бо брала вона початок із страшнішого місця — закатованих душ.

— Та забіліли сніги… забіліли білі… ще й дібровонька, — почав той голос, що «Я… Іван».

Ніби віддираючи по шматкові від серця:

—  Та заболіло тіло… Бурлацькеє біле… Ще й головонька…

Пісня все наростала. Її підхоплювали інші голоси. Все більше і більше.

— Ніхто не заплаче… по білому тілу… по бурлацькому…

 

А-а-а!

Хтось з розпачем хапнув повітря і розплющив очі. Тиша і спокій залили все довкола…

Надворі панувала весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним світом. Ясне сонце — тепле й приязне. Поле — що безкрає море —  скільки глянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре.

— Агов, Микито? — долинув чоловічий голос.

— Що?.. Що? — відповів… Я?

Маленький хлопчик, що сидів у тіні дерева і спостерігав все це. А ще ж мить тому я був на страхітливому потязі. Чи це було давно? Дуже давно у іншому житті…

Я побіг вперед. До батька. Я знав, що це мій батько мене кликав. Він стояв серед поля, дивлячись вдалечінь.

— Що тату? — промовив я, опинившись поруч.

— Микито, мені потрібно щось тобі сказати.

Я був не геть малим. Може, 10 років уже мав. Я оглянув своє худеньке тіло, побиті коліна і зрозумів, що настав час для якоїсь серйозної розмови. Всередині мене боролись спогади про безліч життів. Чи дійсно я був на тому потязі-драконі? Що тоді сталося? І чи це не я зараз іду крізь війну в Україні у 21 сторіччі?

— Добре, — кивнув я.

— Ти знаєш, що ми українці, але ми зараз… не в Україні.

— А де ми?

— Дуже далеко від неї. На Далекому Сході. Приамур’я.

— Ага, ясно, — сказав я, хоча нічого не було ясно.

— Мене привезли сюди багато років тому на величезному потязі. Транссибірська магістраль.

— Ясно…

— Нас, українців, переселяли сюди примусово. Тому що ми погані раби, розумієш? Ми занадто любимо свободу. От нас і саджали, розстрілювали, відправляли на заслання. Сюди. Микито, ти чув, щоб ми у місті говорили десь українською мовою? Ні, це заборонено. Наша мова вважається селючою. Наша нація вважається меншовартісною… Запам’ятай, синку, ти — українець. І це дуже гордо! Ми благородний народ, а не в’язні для російських таборів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍