Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 28

Від Самси (продовження)

— Я можу зробити тобі боляче. Ми це уміємо.

— Що ви за істоти такі? — із презирством промовила я, відважно дивлячись у його єдине око. — Ви убиваєте все живе у всесвіті? У цьому ваш сенс існування?

— Ви знайшли у космосі інші форми життя? — запитав голос.

Скривившись, я захитала головою.

— Це тому що ми всіх поглинули. А там, де колись були розвинені цивілізації зараз розташовані Войди. Супервойд Волопаса, реліктова порожнеча Ерідана, як ви їх називаєте… Нас безліч. І жодна цивілізація цього не уникла. На якомусь етапі розвитку приходимо ми. Не важливо, як далеко заходить еволюція форми життя. Ми приходимо і все поглинаємо. Адже ми найвищі у всесвіті. Ми женці. Ми вічна пітьма.

Від його слів мені стало страшно. А що, як він каже правду? Що як весь цей прекрасний світ, у який ми так вірили, лише маленький спалах зірки у небі? Що як нам нема на кого сподіватись і пітьма завжди забере своє? Я раптом відчула беззахисність перед силами, що панували у всесвіті. Перед тим, що постало зараз переді мною. І відчай, і розпач скували мене.

Я не могла нічого сказати —  обличчя закам’яніло.

— Схоже, я марную свій час поруч із тобою, — сказала істота і обернулась у інший бік. — Ти помреш. Коли я піду. Ви переважно всі такі недолугі.

Войд рушив до стіни. Він віддалявся, а я намагалась хоч щось придумати, вигадати.

— Почекай! Я розповім тобі все. Про місію! — закричала я йому навздогін, але істота не спинилась.

За мить тіло без голови розчинилось у чорноті стіни. А я раптом почала падати. Із горла вирвався вереск. Я мимоволі підняла руки вгору, немов сподівалась за щось вхопитись. Моє тіло падало у безкінечну прірву. А чорні стіни почали змикатись. Я побачила, що вони наближаються, залишаючи мені все менше простору. Серце, здавалось, було ладне розірватись у наступну секунду.

Що ж, прощавай життя. Я була невдячною. Бачить Бог, була невдячною. Хоч я була клятим мандрівником, і ніколи не прожила справжнє, людське життя від його початку і до його кінця, та я могла бути вдячною і за це. Все, що завгодно краще, ніж безкінечна космічна пітьма. Все на нашій Землі прекрасне. Бо ми не маємо життя — ми і Є життя.

У якій би формі це не було — дерево, тварина чи, врешті, людина — все це прекрасно та наповнено світлом.

Раптом, моє падіння почало уповільнюватись. Стіни спинились і трохи відступили. Через хвилину я уже знову висіла непорушно у повітрі. Що сталось? Я витерла рукою піт із чола. Я була вся мокра.

Від стіни щось відділилось, і я майже одразу упізнала Войда. Він знову линув до мене. Я терпляче чекала. Все ж таки повірив, що я йому розповім щось? Не думаю… Але що змінило його думку?

— Ти не помреш. Не зараз, — пролунав його голос. — Твій Буревій утік. Тепер ти потрібна мені.

 

«Ніщо не дається задарма у цьому світі, і отримання знань — найважче із завдань, із котрими може стикнутись людина. Людина йде до знання так само, як вона йде на війну — повністю пробуджена, сповнена страху, благоговіння та безумовної рішучості. Будь-який відступ від цього правила – фатальна помилка».

Карлос Кастанеда, книги

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍