Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 27

Від Самси

Коли я прийшла до тями, то від жаху за секунду знову знепритомніла.

У жодному страшному сні я не бачила такого. У жодному жахітті ти не побачиш таке… Проте на якусь мить мені здалось, що це марення.

Але я знову розплющила очі, і воно повернулось. Безмежна прірва простиралась піді мною скільки сягав зір. А я висіла у повітрі. Уявіть, що якась невидима сила тримає вас високо у небі. А потім уявіть, що землі під собою ви не бачите. НІкуди падати. Отак було зі мною… Безмежна прірва була абсолютно пустою і мала якийсь блакитний відтінок. Як небо! Точно, отже ми ще досі десь на Землі. На моїй рідній планеті. Ця думка трохи допомогла опанувати себе.

Я підняла голову і побачила там те саме — безмежний блакитний простір. Більш нічого — порожнеча. Ні хмаринок, чи сонця, чи ще чогось. Проте довкола було світло, як буває надвечір — м’яко, а не яскраво.

Та найцікавіше те, що по обидва боки від мене були начебто дві чорні стіни. Абсолютно чорні два горизонти, що обмежували всю цю безкінечність у одну смугу. І я була тут. Просто висіла у повітрі без сили тяжіння.

— Жахіття, Самса, — промовила я і злякалась свого голосу.

Бо він прозвучав. У цілковитій тиші.

Я піднесла руку до обличчя і оглянула її. Така звична, тонка та вкрита судинами рука. Та, яка чомусь так сподобалась Буревію. При згадці про нього моє серце стиснулось. Де він? Чи побачу я його ще раз? Чи живий він взагалі?..

Потрібно було діяти! Поки є якась надія, треба боротись. Я підняла ногу і зробила крок. При цьому я замружилась, тому що здавалось, що зараз полечу у безвість. Коли у тебе нема нічого твердого під ногами, то важко зрозуміти, у який момент ти почнеш падати.

Проте нічого страшного не сталося. Моя друга ступня спинилась на тому самому рівні, що й перша. Отже, я зробила крок.

Не встигла я подумати, що робити далі, як від чорної стіни щось відділилось. Вона знаходилась на відстані якоїсь сотні метрів від мене, тому я не одразу розгледіла, що то було. Проте об’єкт наближався, і вже скоро на фоні чорноти проявилась висока постать без голови.

Це був Войд.

Та сама подоба, що й у готелі. А те, що він без голови, мені здалось, тому що на тлі абсолютно чорної стіни його голови-чорної-діри не було видно. Тіло істоти пливло у повітрі та врешті порівнялось зі мною. І тоді я виразно побачила ту жахливу чорну діру на верхівці його людиноподібного тіла. Вона рухалась. Точніше, її контури рухались. Немов постійно щось всмоктували довкола.

— Чого ти хочеш? — запитала я, нахмурившись.

Якийсь час він не відзивався. Потім його голос зазвучав, як і раніше, десь згори.

— Ти знаєш чого.

— Добре, я розумію. Але для чого ти захопив мене?

— Щоб пізнати. Вашу природу.

— Ну, для чого тобі це? Ти ж просто хочеш знищити наш світ. Пізнати перед тим як знищити? Що за дурниця!

— Не знищити. Ми не знищимо ваше життя. Ми поглинемо його.

— Дякую, за уточнення, — іронічно промовила я.

Якийсь час ми мовчали. Войд перемістився трохи вбік, немов приглядався до мене.

— Хто ті, що стоять за тобою? — врешті запитав він.

— Що? — я озирнулась, але нічого не побачила.

— Хто ті, що стоять за тобою?

— Я не розумію, про що ти говориш.

— Справді? Цікаво, як це у вас відбувається?.. То яка у вас місія?

Я раптом розізлилась:

— Не твоє собаче діло!

— Що ти маєш на увазі?

— Це тебе не стосується, бовдуре…

— Є хтось, хто командує тобою? І Буревієм. Так? Хтось, хто вищий від вас по рівню. Я це розумію. Войд це розуміє. Лише це вас рятує від поразки, поки що. Але вони чомусь використовують саме вас, щоб здійснити задумане. То що ви повинні зробити?

— Я не скажу тобі.

І раптом він наблизився майже впритул до мене. Його чорна діра, немов величезне дуло, опинилось зовсім поруч. Я сахнулась, але не видала ні звуку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍