Марія Семенівна Галина - Автохтони

– брехуни. Він бреше чи говорить правду. Якщо він бреше, то… така осцилююча реальність. Ну звісно…

– Ні, – сказав він, – не хочу.

– І правильно, добродію, – повторив із пітьми вахтер, – і правильно.

* * *

Він йшов і думав про потворну жінку, а може, й не потворну, просто безбарвну, ніяку, можливо, горбату, з невеликим таким горбиком, майже непомітним, ні, справді, якщо не придивлятися. Про жінку з рідким волоссям, нудну, немилу, старанну, як перша учениця, і ось вона рветься до прекрасного світу поезії і веселої розпусти, і її навіть не проганяють, і вона входить, сповнена надій, і застигає на порозі, бо в новомодному електричному світлі, де плаває дим пахітосок, їй раптом являється прекрасний принц.

Два велетні на хідлях із легкістю обігнали його й зникли за боковим провулком. Він бачив їх голови, що скакали, як м’ячики, на рівні вікон другого поверху. Мешканці, напевно, звикли. Зграйка японських туристів проковтнула його, випустила. Всі вони були нижчими від нього на голову. Стрази Сваровські у вітрині кинули йому в обличчя гострі жмутки світла. Повита хмелем вакханка заступила дорогу, тримаючи в ніжних руках тацю з пивом у пластикових стаканчиках, і він піддався спокусі, пиво було правильним, гіркуватим і, звісно ж, із гордістю сказала вакханка, місцевого виробництва. І воно, звісно, брало призи на міжнародних виставках, зокрема в Празі. Й у Відні також.

Але варто лише перетнути невидиму межу, і порожніми стали вулиці, сліпими вікна магазинів у більмах жалюзі, чорними вікна будинків, каламутними ліхтарі, що випльовували конуси світла упереміш із мрякою і дрібним снігом. Світилася лише коробочка склянички, де він учора купував коньяк, і він уповільнив ходу, роздумуючи, чи не повторити вчорашній досвід. Принаймні він спав без сновидінь.

Темна фігура заступила дорогу.

Він зробив крок убік, мало що, може, п’яного занесло, але той теж дзеркально відступив на крок і тепер стояв зовсім близько. Крислатий капелюх, настовбурчений комір, темні запалі ями очей на блідій плямі обличчя. Він відступив назад, але позаду теж стояв хтось, упираючись йому в спину чимось твердим. Навряд чи ножем, подумав він, навряд чи ножем.

– Гаманець у боковій кишені, – сказав він роздільно, – ось тут. Я можу дістати? Але там не так уже й багато грошей. Я не тримаю при собі великі суми. А більше в мене нічого й немає. Мобіла стара. Добра, надійна, але стара.

Крислатий капелюх. Довгополе пальто. Піднятий комір. Sin City. Ґотем. Бетмен і Робін.

– Дещо є, – сказав той, що попереду.

Розвернутися, вдарити того, що позаду, ребром долоні по горлу, того, що попереду, ногою по яйцях. У кіно всі так роблять.

– Авжеж, – сказав він. – Дайте здогадаюся. Тека. Але я купив її на тандиті. Й ноти теж купив на тандиті. Чесне слово. Це увертюра до «Тангейзера». Я хотів «Чарівну флейту», але «Чарівної флейти» в нього не було.

– Це Ковач, – сказав той, що позаду, обіллявши йому ліве вухо гарячим диханням. – Партитура Ковача.

– А, ви знаєте про партитуру. Звідки? Ну, звісно, у вас своя людина в театрі. Може, навіть в оркестрі. Ви, напевно, якесь таємне товариство музикознавців.

Тим часом той, що в пальті та капелюсі, відібрав у нього сумку, обережно дістав теку і розкрив її. У темряві ноти здавалися мурахами, що розбіглися блідою плоттю сторінок.

– Так, – сказала людина в капелюсі, – це воно.

– Запевняю вас, ви помиляєтесь.

Цікаво, що той, позаду, впер йому під лопатку? Палець? Запальничку? Чи все ж таки ніж? Йому не хотілося перевіряти.

– Послухайте, – сказав він сердито, – я просто хотів реконструювати одну стару постановку. Навіщо так гарячкувати? Що там узагалі такого, в цій партитурі?

Людина в капелюсі відступила на крок, притискаючи теку до грудей, немов знайдений скарб.

– Музика сфер, – проказала на вдиху людина в капелюсі. – Музика сфер. Стійте й не озирайтеся.

Він чув тихий цокіт копит, що все наближався. Темні фасади ловили його й перекидали один одному. Білий кінь з’явився у вуличному прорізі, голова схилена, плюмажик поникнув, темна фігура візниці хитається на передку. Людина в капелюсі здригнулася й боком рушила до напарника.

– Не обертайтеся, – повторила людина в капелюсі. Теку людина в капелюсі, як і раніше, притискала до грудей. Пальці біліли на тлі темного коленкору.

– Не буду. Стривайте, це ви за мною стежили? Ну, в музеї воскових фігур?

– Де? – здивовано перепитала людина в капелюсі.

– Ви ще залишили пальто.

– Нічого я ніде не залишав! – вигукнув новий володар теки. Слова були приглушені туманом і відстанню, що все збільшувалася.

Він похитав головою і відійшов убік, щоб звільнити дорогу білому коню.

* * *

Веронічка сомнамбулічно посіпувалася під нечутну музику. Щоб повернути її до світу грубих звуків, довелося торкнутися її плеча. Вона розплющила одне око і витягла один навушник.

– Ніхто не телефонував. – Вона вставила навушник назад у ніжне рожеве вухо. – І не залишав нічого.

Він знизав плечима і дістав мобілу.

– Читали вже? – Шпет відгукнувся відразу, немов ніс вахту біля свого старомодного телефонного апарата.

– Вечірку? Не встиг. Завтра вранці куплю.

– Можуть розібрати, – попередив Шпет. – Вечірка у нас популярна.

– Воробкевич мені відкладе. Я, власне, телефоную проконсультуватися… З досить делікатного питання.

– Слухаю вас, – сказав Шпет глибоким оксамитовим голосом.

– Скажіть, – він дістав вільною рукою з кишені папірець, – у театрі була популярною мова квітів? Адже напевне шанувальники, надсилаючи своїм кумирам букети…

– Певна річ! Це ціле мистецтво. Дуже тонке. Тепер, на жаль, уже втрачене. Тепер як? Аби усі бачили, що букет дорогий. А ця жахлива упаковка! Ця фольга!

Шпет говорив «фольга».

– А якщо я назву вам деякі квіти? Ну от, наприклад, пасифлора. Така велика квітка, трішечки схожа на терновий вінець. Символ страстей Христових, ні?

– Страстоцвіт? – Шпет пожвавішав, Шпет перенісся до світу примадонн, мокрих стеблин, оперезаних діамантовими браслетами, візитівок із золотим тисненням, дамських портсигарів і лайкових рукавичок. – Ні-ні… Одну хвилину…

Чутно було, як там, у себе, Шпет шарудить сторінками, напевне крихкими й жовтуватими, може бути, перекладеними сухими напівпрозорими пелюстками. У Шпета що, й справді є книга, присвячена мові квітів? Чи він просто риється у старій енциклопедії?

– Ось, – сказав Шпет. – Пасифлора – вона ж страстоцвіт, вона ж королівська зірка, означає вірність і шанобливість. Іншими словами, якщо шанувальник вручає вам букет, у якому присутня квітка страстоцвіту, це означає, що його серце, сповнене любовію, – Шпет так і вимовив – «любовію», – цілком належить вам до гробу…

– До чийого гробу? – машинально перепитав він.

– Пардон?

– Ні, це я так… А примула вечірня?

– Це зовсім просто. Примула вечірня, вона ж первоцвіт, виражає…