Марія Семенівна Галина - Автохтони

ну так, ось воно – нескінченне кохання та вірність. Ви нібито кажете: «Навіть якщо весь світ зануриться в сон, моє вірне серце стоятиме на варті твого спокою».

– Розкішно, – сказав він. – І… всі це розуміли? Ось таку мову?

– Авжеж, – авторитетно вимовив Шпет, – аякже ж. Прекрасний, делікатний спосіб виявлення почуттів. Адже сказати прямо: я вас кохаю – дещо нетактовно. До того ж багато до чого зобов’язує. А мова квітів – це таке ефірне. Вишукане. І не ставить нікого у ніякове становище. Адже може бути й просто букет, ну, якщо не шукати особливого змісту. А може – освідчення у коханні. Або, навпаки, сповіщення про розрив стосунків. Або щось більш складне, більш тонке, ну це вже особливі умільці…

– Схоже на піктограми…

– Авжеж… Дуже складна мова. Треба було вміти читати її… Адже часом сусідство однієї-єдиної квітки надавало посланню цілком протилежного змісту. Нинішня молодь…

Він озирнувся. Веронічка похитувалася, заплющивши очі. Гарна в неї робота взагалі-то. Непильна. Але, певно, і платять мало. З іншого боку, якщо їй, скажімо, ніде жити…

– Ще одна рослина… вітекс священний.

– Одну хвилину… Так, ось! Вітекс священний, аврамове дерево. Бузкові такі квіти. Як свічки. Символ чистоти. А разом із тим – пристрасне чоловіче кохання.

– Як це може поєднуватися? Чистота і пристрасне чоловіче кохання, в сенсі?

– У театрі – може, – суворо сказав Шпет.

– А якщо у сусідстві з… цим, страстоцвітом і примулою вечірньою?

– Я б сказав, – зараз Шпет говорив роздумливо, немов смакуючи кожне слово, – я б сказав… Пристрасть, порив, вірність і шанобливість. І, безумовно… матримоніальна пропозиція, звісно.

– Послання від чоловіка до жінки?

– Так, безумовно. Безумовно.

– Дякую за консультацію, – сказав він. – Ви мені дуже допомогли.

– Завжди готовий, хе-хе-хе, – відповів Шпет грайливий. По-старечому грайливий до того ж. Немовби біля телефону стояло відразу декілька Шпетів, по черзі передаючих один одному слухавку.

Він попрощався, постояв у задумі, спостерігаючи за Веронічкою і спіймавши себе на тому, що починає сіпатися у такому самому нечутному ритмі. Хоча б блюдечко помила, он, молоко знову сквасилося, по обідку висять потріскані жовті лахміття.

Дивитися на блюдечко було неприємно, він відвернувся і набрав ще один номер.

– А, це ви, – сказав Валек. – Буквально завтра. Все ж таки досить розрізнені джерела. І я не зміг знайти його праці.

– А були праці?

– Авжеж. Він був видний масон. Теософ. Учень Блаватської.

– Як я одразу не здогадався.

– Ось це як раз є у Вікіпедії, – ображено сказав Валек.

* * *

Вони не замикали двері. Нічого красти? Віра у людську порядність? Хитра пастка? Просто нехлюйство? Останнє вірніше.

Дві пари величезних шльопанців зворушливо торкалися одна одної носами, – одна – зі стоптаними закаблуками, інша – без закаблуків узагалі.

І характери в них були різні.

Один акуратно застібнутий рюкзак акуратно притулений до ліжка. На ліжку акуратно розкладена величезна чорна футболка Mountain із мордою вовка на фасаді. Вовк виглядав вельми вражаюче. Інший рюкзак валявся на боці, відригнувши толстовки, светри, дві пари величезних сімейних трусів, шкарпетки у незрозумілій кількості, порожню пляшку з-під «аква-фреш», повну банку Red bull, пляшечку з шампунем Horse Force, що підтікала, залізну розчіску і чомусь зворушливе кругле люстерко зі стразиками по обідку.

Він про всяк випадок визирнув у коридор, потім повернувся до рюкзака, понишпорив на дні та в кишеньках. Документи вони, напевно, тягали із собою, а жмутик грошей у внутрішній кишені він не став розправляти й перераховувати. Ще познаходилося якесь зілля: листя трави, сухе, ламке, але точно не конопля, цупке, гладеньке, з рівними краями; зморщені чорно-бурі ягоди, кожна оточена короткими гострими пелюстками, наче віями. Вороняче око? Він не дуже й знався на рослинах. Вороняче око нібито отруйне, ні?

Інший рюкзак він обшукувати не наважився: акуратист обов’язково помітить вторгнення чужака.

Він повернувся до своєї кімнати, де намальований чоловік замахувався супутником на кожного, хто насмілиться увійти.

Та, що малювала, була безталанною, і тому все, що виходило з-під її руки, корчилося у променях нещадимої і страшної правди. Ґолеми, оживлені пропагандою, показували свої справжні обличчя. Очі їх були порожні, вуста зажерливі, поля за спиною засіяні зубами дракона. Не дивно, що йому сняться кошмари!

Треба ж, Корш написала про блакитну чашку, думав він, у темряві натягуючи на себе ковдру. Немовби таємний потиск руки, як там вітаються ці масони? Збіг. Авжеж, збіг.

Литкові м’язи раптом звело судомою, особливо ліву. Він міцно промасував ногу долонями. Потім кісточками стиснутих у кулаки пальців. Повторив процедуру для правої ноги. І все – майже у повній темряві, лише стелею проповз, як фосфоричний слимак, відблиск далекої фари.

Mus. Миша. Musculum. Mus. М’яз. М’яз схожий на мишу. Миша маленька і сіпається. То розплющується, то стискується у кетяшок. Він згадав мишку, що сіпалася за щокою прибиральниці. Дивна жінка. І відверто ненавидить Яніну. Здавалося, там, у мовчазних коридорах, посеред тіней, вона так і човгає шваброю по паркету, страшна, скособочена, сіпаючи щокою… Якщо вона і справді онучка чи правнучка Ніни Корш, її, певно, вчили ненависті так само, як у родині Валевських дівчаток навчали брехні.

Він із силою потер обличчя, і відразу ж у густому повітрі засвітилися фосфоричні очі, пурпурні райдужки з чорною пульсуючою діркою зіниці. Котра година? Він намацав у кишені куртки, що висіла поряд на стільці, мобілу, але екран був мертвий: він забув підключити зарядник. Зараза, попереджувати треба. Зазвичай телефон при останньому здиху так жалібно попискував… Ноги, як і раніше, нили, і ще він був геть мокрий. Мокрий, як миша… Миша. М’яз. Ну звісно.

З-за дверей лунав телефонний дзвінок, настирливо, безнадійно. Телефонував той, хто не зміг додзвонитися на мобілу? В темряві, навпомацки, він натягнув джинси. Чому Веронічка не бере слухавку? Спить? Дзвінок затих, саме коли він вбіг, тьопаючи босими ногами, до вітальні. Зняв слухавку, але там не було навіть гудка, так, шерехи, статичні розряди, тиша… Він обережно поклав слухавку на базу.

Веронічка… Веронічка сиділа, посіпуючи головою і кистями рук, поміж повік мляво блискотіла смужка білка, не людина – манекен, лялька, торкнися її, і вона завалиться на бік і буде так само посіпуватися в одному їй чутному ритмі. Під шкірою щоки в неї теж щось посіпувалося, все сильніше, немов намагалася вибратися назовні миша.

Він подався назад, не відводячи очей.

І увіткнувся спиною у щось м’яке. В когось м’якого. Звідки, адже нікого не було. Й цей м’який зробив щось таке, через що він не зумів обернутися і подивитися, хто ж там стоїть, хто притискається так ніжно, так обережно проводить