Марія Семенівна Галина - Автохтони

по шиї, по карку дуже холодними пальцями. Дотик був безстидно, безсоромно еротичним, і плоть відгукнулася, і пах пронизала солодка судома. І тоді, корчачись від відрази і сорому, він спробував відшпурнути чужу важку ніжну руку, і знову судома скрутила литки, і він прокинувся – у власному ліжку, весь мокрий… Він сидів, хапаючи ротом повітря, масуючи м’язи ніг, побіжно відзначаючи, як свербить і пече шия під волоссям. Подряпина там, чи що…

* * *

Чому марш Жерців із «Чарівної флейти»? Він що, заснув у театрі?

Мружачись від сірого ранкового світла, він виборсався з-під ковдри, поквапно підхопився, обмацав одяг. Мобіла показувала повний заряд без однієї поділки. І час. Дев’ять двадцять. Зарано, але у провінції рано лягають і рано встають. Туристів до уваги не беруть, ті взагалі не сплять.

– Так, – сказав він і відкашлявся, прочищаючи пересохле горло. – Так!

Поганий сон майорів на задвірках свідомості, як темна пляма на краю поля зору.

– Ну як вам? – Воробкевич часто дихав у слухавку.

– Ще не читав. Але Шпет дуже хвалив.

– Хоча б купили? В нас її, знаєте, розхапують.

Він уявив собі натовп біля кіоску, збуджених людей, які видирають газету одне в одного з рук. Як? Ви ще не читали? О, Воробкевич! Це ж сенсація! Хто б міг подумати, таке відкриття! Дайте-но сюди… Так, і справді. Ні-ні, зачекайте, я ще не дочитав!

– Зараз спущуся і куплю, – пообіцяв він.

– І передзвоніть мені! Обов’язково!

Воробкевичу хотілося поговорити про свою статтю. Ще й ще раз обговорити нюанси. Звичайна літературна сверблячка.

– Звісно, зателефоную, – сказав він і заходився шукати шкарпетки. Шкарпетки знайшлися, але чомусь мокрі, наче він вночі довго тупцював у калюжі. Напевно, я вночі спросоння пішов до вбиральні, а там підтікало. Але чому в самісіньких шкарпетках? Чому взагалі я вночі надягав шкарпетки?

Він відкинув мокрий клубок в кут кімнати і зарився в дорожню сумку у пошуках чистої пари.

* * *

Газетний кіоск на розі був повитий закрутками лоз, і кіоскерка була у кучерях і лозах… гаразд, тільки у кучерях. З-під вилоги рукава її жакетика-букле визирав куточок батистового носовичка. Йому чомусь стало сумно, наче носовичок був білим прапором, піднятим у безнадійній спробі зупинити наступ невблаганних фаланг Хроноса.

– Вечірка? У нас її швидко розкуповують, але я відклала. Спеціально для вас.

Він її вперше в житті бачив.

Газета пахла друкарською фарбою і трохи бруднила пальці. Приємний запах. Він швидко розгорнув її, просто біля кіоску, і відразу ж на крихкий папір впала важка крапля. Ну так, звісно.

«Криниця» була тут же, за рогом, газета навіть не встигла змокнути.

Вона дочитала вчорашній роман і взялася за наступний, на обкладинці напівоголений і дуже вмускульований брюнет обіймав зашнуровану в корсет шатенку. На задньому плані проглядалися пальми та вітрила.

– У вас, здається, нелегке відрядження.

– Я просто не виспався. Кошмари. Це нічого. А можна цей ваш дивовижний бальзам до кави?

– Вже, – сказала вона і знову заглибилася у книгу.

Він влаштувався на звичному місці біля вікна і розгорнув газету. При лівому лікті струмені води краяли на смуги вітрину, він був наче всередині шлягеру «It is always nice to see you, – said the man beside the counter…»[8] Tom’s Dinner, виявляється, у Нью-Йорку, на П’ятій авеню. А він завжди думав, у Лондоні. Яке розчарування. У Лондоні була б зовсім інша справа.

Він пробіг очима кримінальну хроніку. Ні, ніхто з поп-зірок не помер на самоті, в готельному номері, в тяжкому алкогольному чаду. Невпізнаний труп у міському сквері, звісно, не так романтично. Чому людям так подобається читати про чужу смерть? Особливо про насильницьку?

Після «Новин мистецтва» були тільки гороскопи, кросворди, бородаті анекдоти й приватні оголошення. And I’m turning to the horoscope And looking for the funnies… Начерк, який Воробкевич гордо іменував статтею, займав увесь підвал і називався «Світ у кришталевій кулі, або Загадка художника».

«Одного разу, на кривавих полях Першої світової, художнику-початківцю Каролю Баволю, тепер санітару при польовому шпиталі, якийсь поручик, що помирав у лазареті від тяжких ран, на знак подяки за догляд і піклування передав дивний предмет. Ця сімейна реліквія декілька сотень років передавалася з покоління в покоління. Сімейний переказ стверджував, що предок поручика, хрестоносець, привіз її з Єрусалима. Однак лише повернувшись на батьківщину, зі спустошеною душею і в стані творчої кризи, художник наважився дослідити подарунок. Яким же було його здивування, коли, вдивившись у глибину кулі, важкої, немовби виточеної із суцільного шматку гірського кришталю, він побачив дивні рухливі силуети. Спершу він приписав їх грі світла та тіні, однак при більш докладному вивченні розгледів невідомі неземні пейзажі, дивовижних істот і химерні будівлі».

Воробкевич, журналіст старої школи, твердо знав, що треба уникати повторюваних епітетів, і напевне замінював у матеріалах стажерів повторювані «він сказав» – на «він проговорив» і «він вигукнув».

«Художник зрозумів, що загадкова куля є свого роду каналом зв’язку між далекими світами. Можливо, колись, за незапам’ятних часів, прибульці, які відвідали Землю, бесідували за його допомогою з далекою батьківщиною…»

Ну так, звісно. Баальбекська веранда і колона в Делі, певна річ, їхніх рук справа. Якщо в них взагалі були руки.

«І в житті художника з’явилася мета – передати своїм сучасникам, виснаженим кривавою та довгою війною, картини інших світів – як знак того, що людство може врешті-решт приєднатися до братерства розумів, якщо подорослішає і відмовиться від страшної іграшки війни…»

Далі йшлося про те, що сучасники, яким Баволь марно намагався донести звістку про братерство розумів, так і не зрозуміли художника і вважали картини інших світів просто химерами хворого, отруєного газами мозку, що те, що він спостерігав у кришталевій кулі, він фіксував у щоденниках і деякі з цих записів, можливо, збереглися, так само як і креслення дивних літальних апаратів, що випередили розробки академіка Корольова.

Він подумав, що Баволю, який вважав себе посланцем вищого розуму, транслятором, голосом і оком, до певної міри пощастило. Його сприйняли як безпечного дивака й не зайняли – ані червоні, ані білі, ані німці, ані совєти… Юродивий, священний безумець спрадавна викликає у сильних світу цього боязкий страх, змішаний із гидливістю. Місяць світить, кошеня плаче, ну як же.

Йшлося також про те, що ранні прозові нариси Баволя – «Скляне серце», «Сестра брата свого» й «У будинку скорботи» – незабаром будуть перевидані за рахунок міської влади, яка всебічно підтримує нашу культурну спадщину, за що їй дякуємо красно.