Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Куди?

– До приватного кабінету. Поп’ємо кави там. Кава тут, хай там що, стерпна. Тільки дарма вони кладуть кардамон.

– А ви не можете їм сказати, щоб не клали?

– Ні! – відрубав Воробкевич.

Напевно, подумав він, це свого роду ритуал. Випробування. Щоденне випробування.

– Вам уже сказали, що я давав висновок щодо Ерделі? – Воробкевич спустив фіранку, вмостився в кріслі, покивав сам до себе. – Сказали ж? Вейнбаум, цей старий пліткар. Я знаю, ви його винайняли як консультанта. Це ви даремно. Він бреше. Він завжди брехав.

– Знаєте, брехня – це дуже цікава річ, – сказав він. – Брехня – це і є людина. Її надії, її острахи, її амбіції. Тоді як правда – це просто правда. Хоча ви маєте рацію, Вейнбаум, як на мене, бреше просто через любов до мистецтва. Так що там щодо висновку?

– Коли Марта попросила мене атрибутувати Ерделі… не мене особисто, але знайти фахівця… підтвердити… Вона запевняла, що знайшла його на горищі особняка. Коли їй його нарешті повернули в користування. Особняк, я маю на увазі. Можливо, так воно й було насправді, хоча Марта…

– Теж любила прибрехати?

– Марта брехала тільки з розмислом, – із гідністю сказав Воробкевич, – тільки заради справи. Але не в тому суть. Річ у тому, що там було ще декілька робіт. І я придбав їх у Марти. Вірніше…

– Взяли як платню за послугу.

– Так. Це було чесно. Я хочу сказати, – педантично виправився Воробкевич, – у Марти було тоді поганенько із грошима, а роботи й справді були так, середнячок.

Офіціант приніс каву й безшелесно пішов геть. Він обережно відсьорбнув. Кава була кращою, ніж він очікував, але й справді, навіщо вони туди кладуть кардамон?

– Над вашою головою, – сказав Воробкевич.

– Ви продали це ресторації?

– Офірував. Послуга за послугу. Розумієте, в мене довічна знижкова картка, приватний кабінет, якщо з’явиться потреба, і…

– Хочете вгадаю? Датовано двадцятими і підписано Баволем, так? Виглядає старше. Кракелюри.

– Коли б ви знали, як робляться кракелюри, – сказав Воробкевич.

– За що ви це видали?

– За роботу невідомого майстра-масона вісімнадцятого століття.

– Що ж тут масонського?

Чорне волосся, чорні очі. За бажання можна угледіти схожість з Яніною. За великого бажання.

– Як що? – здивувався Воробкевич. – А букет? Масонство приділяє серйозну увагу символіці квітів. Почитайте Морамарко, чи що…

– Я почитаю, – сказав він терпляче. – Все ж таки, якщо коротко?

– Коротко це можна трактувати як Алегорію, що тримає в руках символи Мудрості, Сили та Краси, – жваво пояснив Воробкевич. – Енотера, вона ж примула вечірня, – емблема молодості й, гм… оргіастичних задоволень, урівноважена пасифлорою, або кавалерською зіркою, що символізує приборкані пристрасті й спокуту, також вітекс священний, або аврамове дерево, символ цноти й доброчесності, також чоловічої сили. Але ж нічого особливого, вірно?

– Ну, взагалі-то так буває. Людина починає як копіїст, а потім знаходить свою фішку. Для цього зовсім не обов’язково з’їжджати з глузду.

Він поглянув на масивний, певно, теж масонський годинник на стіні. На срібному циферблаті випускало золоті промені світанкове сонце. Саме час навідатися до Юзефа. Він згадав розкішні золотаво-багряні тони сочевичної юшки, гострий запах зелені, часнику та цитрини й глитнув слину… червоне це, червоне дай мені!

– Знаєте, я, мабуть, піду. Пообідаю у Юзефа.

– Авжеж, – сказав Воробкевич із полегшенням. – Там принаймні годують.

– Тільки останнє питання: мені тут натякнули, що з могилою Валевської були якісь проблеми. Ніби її вандалювали.

– Ну так, – здивувався Воробкевич. – Усі це знають. Її викрав цей молодий композитор. Як же його… Ковач! Казали, він викрав її, ну, щоб… бути з нею разом востаннє. – Воробкевич сором’язливо поворушив носом. – Ще ходили чутки, що він у прощальному пориві сунув їй до труни якийсь манускрипт. Нотний запис…

– А потім похопився й вирішив забрати? Зазвичай із цього нічого доброго не виходить. А чому цього немає в путівниках? Адже дуже виграшний сюжет.

– Марта була безумовно проти, – сказав Воробкевич. – Могила видатної співачки – місце, куди можна піти вклонитися. А розпускати усілякі чутки… плітки…

Воробкевич зчепив пухкенькі пальчики, розчепив. Схилив голову набік, наче прислухаючись.

– Тепер, напевно, можна, – сказав Воробкевич і посміхнувся.

* * *

– Сьогодні немає вистави.

– Я знаю.

– Тоді що вам потрібно?

Двері службового входу трохи прочинилися. На нього війнуло сирими ганчірками, застоялим тютюном і ще якимось неприємним чоловічим лосьйоном, гострим, із мускусовою віддушкою. Десь там, у глибині, була затишна комірка, і столик, прикритий подряпаною цератою, і вечірня газета, і чай у підскляннику, і кип’ятильник, і ліжко, застелене старою вовняною ковдрою. Не може бути, щоб такої комірки не було. Просто до неї щільно прикриті двері. Тому так темно.

– У вас працює така прибиральниця. Корш? Ніна Корш?

Чому він сказав – Ніна? Її можуть звати як завгодно.

– Ніякої Ніни в нас немає.

– А! Згадав! Павлівна. Павлівна, так ви її називали. Вона ще співає гарно.

– Павлівна? Співає? Та вона ледве-ледве розмовляє! У неї вся морда перекривлена, – життєрадісно сказав вахтер. – А навіщо вона вам, добродію? Невже сподобалася? Як би це сказати… полонила вродою… Хто-ооо може зрівнятися з Матильдою моєю! – У вахтера був непоганий соковитий голос, а обличчя не видно. Очі виблискували у мороці.

Він терпіти не міг цю арію Водемона.

– А як її прізвище? Корш?

– Звідки я знаю. Навіщо мені її прізвище? Я що, до РАЦСу її вести зібрався? – Вахтер утробно реготнув. – Хочете зайти? Пошукати її?

Театр був темний, як… як склеп. Театральність спонукає до заяложених порівнянь. І там ця Корш у темряві човгає, човгає, човгає шваброю.

– Або заходьте. Чайку поп’ємо. А то нуднувато тут по ночах. Привиди, звісно, це непогано, але чаю з ними не поп’єш.

Виходить, і справді є склянка, і підсклянник, і чайна ложка… І кушетка, й столик із цератою.

– Тут є привиди?

– Аякже ж! У кожному театрі є привиди. Наприклад, стара Валевська. Виходить на сцену вся така в білому і з червоною плямою на грудях. І співає. Тільки безгучно співає, нічого не чутно. А потім спускається до зали, ходить поміж порожніх рядів і шукає вбивцю. Хочете подивитися? Ні? І правильно, добродію! Цій краще не навертатися. Інші спокійніші, а ця небезпечна. Павлівна її одного разу побачила, от і з глузду скрутилася. Валевська простягнула свою холодну руку, ось так…

З темної дверної шпарини викинулася рука вахтера, стрімлива, як щупальце, і відразу ж втягнулася назад. Він машинально відсахнувся.

Вони тут усі – психи. І брехуни. Усі критяни – брехуни. В чому фішка? Він забув… Авжеж, мандрівник зустрічає критянина, і той каже, що, мовляв, усі критяни