Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Про каналізацію, це правда?

– Що ви! Франтик, ну, ви знаєте Франтика, він водить екскурсії, у котелку такому, в метелику… Ніби вистрибнув із старих часів, гультяї у нас так ходили… Так от, він каже, що в каналізації водяться тритони. У нас така стара каналізація, ви розумієте, одна з найстаріших в Європі, що в ній вивелася ціла розумна раса тритонів. Майже неможливо відрізнити від людей, ви знаєте? Тільки голомозі. І голова у плямах. – Вейнбаум для достовірності поляскав себе долонею по маківці. – Звідки в каналізації узятися євреям? Звідки їм узагалі взятися? Тут тільки вісник. Вісник є. А євреїв немає.

– А пані Агата й справді працює на Юзефа?

– Хто вам це сказав?

– Цей… курча.

– Не знаю, хто такий цей курча, але навіщо він ображає бідну пані Агату? Вона самотня. І трошки причинна. І дуже любить свого собачку.

– Вейнбауме, тут хоч хтось говорить правду?

– Авжеж, – зрадів старий, – я, наприклад. Яку вам правду потрібно? Я скажу! Ви зі мною до Юзефа?

– Ні. Я, мабуть, зайду до масонів.

– А, ну гаразд. Воробкевич. Він, до речі, замовив сто кухлів, і на кожному оцей самий Баволь. Така кольорова картинка, як це тепер називається?

– Принт.

– Так, принт. Мерія сплатила безготівкою. І магнітики на холодильник. Воробкевич цілком упевнений, що віднайшов генія. І тепер має намір розпродавати його по шматочках.

– Із геніями завжди отак.

– Авжеж, – погодився Вейнбаум, – особливо з мертвими геніями. Вони геть не заперечують, коли їх розпродають по шматочках. Якщо ви хочете побачити Воробкевича, вам треба поквапитися, він саме сідає за стіл. Майте на увазі, там пароль «Зерно, вино й олія». І відгук «Крейда, вугілля та глей». Спочатку було «Кодеш ла Адонай», але не пішло. Довелося змінювати. Але ви багато втрачаєте, запевняю вас. Там кепська кухня, а в Юзефа сьогодні гуска. Тільки для своїх, розумієте?

– Розумію, – сказав він.

* * *

У протертому кріслі біля застеленої цератою тумбочки сидів дядько в халаті й пив чай зі склянки з підсклянником. На блюдечку лежала накраяна скибочками цитрина. І тумбочка була потерта, і церата потерта, й сам дядько був потертий, і халат його був потертий. Із-під халата визирали піжамні штани. Він, узагалі, туди потрапив?

– Не туди потрапили, добродію? – відразу ж сказав дядько.

– Кодеш ла Адонай, – сказав він машинально. – Тьху! Хліб, зерно й олія. Ні, зерно, вино й олія. Пробачте добродію Страж.

– Вибачаю, – холодно сказав брамник. – Неофітові пробачно. Пройдіть ось сюди.

Він протиснувся боком у щілину поміж тумбочкою і стіною. Пахло комунальною квартирою. Котлетами та борщем. І куркою. Запахи вони теж навмисне? Чи в них і справді таке меню?

Ресторанна зала була порожньою та сумовитою. Куди поділися всі таємні масони? Воробкевич сидів у дальньому кутку і жував, порожні защічні мішечки його дрібно тремтіли.

– Ви дозволите, я присяду?

– Так, – Воробкевич поправив серветку на колінах. – Так, авжеж.

Підійшов офіціант, солідний, пузатий, немолодий, напевно, у масонів так прийнято. І у фартуху.

– Це ви даремно, – сказав Воробкевич, коли офіціант кивнув і пішов геть. – Це місце по праву славиться своєю поганою кухнею. І, до речі, дорогувато тут.

– Тоді чому ви сюди ходите?

– Звик уже. – Воробкевич зітхнув і з відразою штрикнув виделкою у котлету.

Він зазначив про себе, що друге «я» Воробкевича жодним чином себе не проявляє. Чи то між Воробкевичем і його другим «я» і справді існує пакт про припинення війни за порогом квартири, чи то просто друге «я» Воробкевича не любить масонство.

Принесли салат і перше. І те, й друге було однакової температури – хатньої – і приблизно однакові на смак. Він відсунув тарілку.

– Не сподобалося? Я ж казав! – із певною гордістю вимовив Воробкевич.

– Так, я, мабуть, сходжу до Юзефа. Я, власне, просто хотів узнати, як просуваються справи?

– Чудово! – Воробкевич потер лапки. – Просто чудово! Нам віддають фойє театру. Й абсолютно безкоштовно. Буде шампанське! І закуски! Я розіслав запрошення… Увесь цвіт міста… Ви, певна річ, теж запрошені.

– Дякую вам.

– Місяць тут, потім Прага. Потім Відень. Дружина мера буде особисто відкривати.

Здається, перед міською адміністрацією завдяки Баволю несподівано відкрилися нові перспективи.

– До речі, стаття про Баволя виходить сьогодні. Мені напевне обіцяли, що сьогодні.

Збуджений Воробкевич повернувся до своєї тарілки. А все ж таки шкода, що масони такі невибагливі у їжі. Каменярі, що з них узяти.

– Але Баволь, виявляється, і справді чув голоси, – сказав Воробкевич.

Похмурий офіціант прибрав порожню тарілку Воробкевича та його – майже непочату. Він усе ж таки ризикнув замовити собі каву.

– Я зв’язався із Цвинтарем, – пояснив Воробкевич. – Сподівався, що він мені щось підкине… яку-небудь інформацію, фактуру. Для статті про Баволя. Так от, Баволь був справжнісінький псих.

– Що, зовсім?

– Так. Принаймні Цвинтар так каже. Баволь думав, що з ним спілкуються інопланетяни. Вони йому щось там диктували, якісь одкровення. Будили посеред ночі, бо в них там, у небесних сферах, час спливає інакше. Цвинтар каже, що Баволь стягнув до нього всі роботи, позаяк був геть переляканий. Усе товкмачив про будову якоїсь ракети. Він це показав комусь… не тому. Й інопланетяни зрозуміли, що він не вартий. Намагалися його знищити. Ледь не збили автівкою на світлофорі. Потім…

– Він боявся саме інопланетян? Не гебухи? Чи там ЦРУ?

– Інопланетян. Тоді це було модно. Всі як з глузду поз’їжджали. По руках ходили роздруківки з лекціями цього, як там його, Ажажі. Чекали, що от-от вони спустяться з неба на своїх круглих апаратах і відкриються нам. Слухали небо. Я сам вів у газеті шпальту. «Розсуваючи горизонти» вона називалася.

– Телепатія? Чи може машина мислити? Гіпноз? Надздібності?

– У тому числі. Всі зачитувалася тоді фантастикою, знаєте…

– Знаю, а від чого він помер, Баволь?

– Вбило струмом. Лагодив пробки – і от. Такий безглуздий, безглуздий випадок. Адже він був дуже міцною людиною для свого віку. Зачекайте, ви що? Й справді думаєте, що прибульці?

– Та ні ж. Я, чесно кажучи, не вірю, що там було щось отаке. І ракета ця, так, плід хворого розуму. Ракети все ж таки фахівці конструюють, а не митці.

– Татлін… – невпевнено сказав Воробкевич.

– Ну й що – Татлін? Теж мені, конструктор. Я, власне, ось про що хотів запитати…

* * *

– Він, виходить, був ще й письменник? – Воробкевич перегортав альманах, пальці у Воробкевича були короткі й охайні, як у дитини. – А ілюстрації чиї? Що, теж його? Я б сказав…

– Нічого особливого, чи не так? Його, схоже, потім пробило.

Воробкевич мовчав. Пухкі пальці постукували по несвіжому обрусу.

– Гаразд, – сказав