Марія Семенівна Галина - Автохтони

Оцінить. А він приїхав, оглядівся і закохався у Валевську. Вона ненавиділа Валевську, я думаю. Так глибоко й страшно, як можуть тільки ось такі негарні тихі жінки.

Щока в неї була перекривлена, судомний тик, немовби натягнутий мішечок, у якому тріпоталося щось маленьке.

– Даремно вона узялася співати Силію. Погана прикмета. Петроній недарма так квапився різати собі вени, він покінчив із собою вчасно, і родина зберегла маєтки та гроші. Певним чином він обкрутив тирана круг пальця. А тирани цього не люблять. І оскільки сам Петроній був недосяжний, гнів Нерона обрушився на Силію. Їй довелося відправитися у вигнання, і вигнання це було нерадісним.

Він помовчав.

– А Корш… що ж, вона, на жаль, була не тільки негарною, але й нездарою. Дуже старалася, так. Тягалася за ним скрізь, салони, вітальні. І все марно. Знаєте, її навіть ніхто не запам’ятав. Як він, певно, сміявся, коли писав для неї партію Силії! Сильної, хороброї подруги, веселої розпусниці! Ви її онука? Не може бути, щоб донька!

Маленьке звірятко в неї під шкірою тіпалося все сильніше. Безгубий рот був скошений на один бік.

– Хочу вас розрадити. Насправді він теж був нездарою. Як не п’явся. Холодні, головні тексти. У Пітері в нього нічого не вийшло, в Москві нічого не вийшло, поїхав сюди. Сподівався почати нове життя? Чи виконував завдання нової влади? Скоріше друге, я думаю.

Вона мовчки човгнула шваброю йому під ноги. Потім ще раз, сильніше, брудна вода виплеснулася на носаки черевиків.

– Співаєте ви й справді пречудово, – сказав він, повернувся й пішов геть.

* * *

– Ніна Корш? – Вейнбаум, як і до того, був у своїй кумедній бейсболці. Ну й вуха в нього! – Ні, не чув. Хоча Корші тут жили, так. Мали прибутковий будинок на Дворецькій. Здається, встигли поїхати в тридцятих, здається, до Відня. А що це у вас у теці?

– Старі ноти. Купив на тандиті.

– А ширяться чутки, що ви знайшли якусь утрачену партитуру. Либонь не Ковача.

– Що, вже? Ні, справді, купив на тандиті.

– А, звісно, – невпевнено сказав Вейнбаум. – Беаточко, люба, ну не можна ж так… Ви поклали пану вчорашнє печиво. Сьогодні повинно бути у формі півмісяця, а це у формі зірочки. У формі зірочки подавали вчора. Вони кожного дня випікають різні, щоб постійні відвідувачі знали, що печиво свіже. Я ходжу сюди від самого заснування, й жодного разу… Ось, Марек підтвердить.

Марек, почувши власне ім’я, повільно повернув голову. Зомбі, муляж, реконструкція зі скелета. Або кремнійорганічна форма життя, млява у порівнянні з швидкоживучою білковою. Фантасти таке люблять. Вуста Марека були щілиною, очі були щілиною, чоло і підборіддя – брили, загладжені невблаганним часом.

– Навіть у війну. Вони випікали на сурогатному маслі, але все одно… Кожного дня – різне. В них були такі формочки… Пам’ятаю, якось сиджу я… а тут патруль.

– Вейнбауме, ви гоните.

– Чому ви мені не вірите? – ображено спитав Вейнбаум і кліпнув. – Що я, не можу бути… ну, я не знаю, вічний жид, скажімо? Агасфер? Хоча я Йому не робив нічого поганого, ніколи, запевняю вас. Це все антисеміти. Наклеп. Історія мене виправдає.

– Скажіть, а ви справді служили у вермахті? І стріляли срібними кулями?

Вейнбаум подивився на нього ошелешено, повіки без вій кілька разів швидко-швидко кліпнули.

– Яніна, – повільно мовив Вейнбаум. – Ну, звісно. Послухайте, як я міг служити у вермахті? Я чесний юдей! Хочете, доведу?

– Візьму на віру.

– А от він – так. – Вейнбаум показав гострим підборіддям у бік нерухомого Марека.

Мерехтливі відблиски свічкового язичка рухали сюди-туди тіні, й через те обличчя Марека час від часу навіть здавалося живим.

– Служив у вермахті. І стріляв срібними кулями. Іноді. В нас інакше не можна. – Вейнбаум нахилився і голосним шепотом сказав через стіл: – Вампіри. У нас тут, як би це сказати… їхня історична батьківщина. І срібні кулі в цьому сенсі… Адже вони воювали і там, і там. Чом би й ні, їх же так просто не вб’єш! І крові сила-силенна, можна покористуватися. Ніхто не дорікатиме тобі, якщо ти трошки покористуєшся кров’ю протилежної сторони. Їх особливо багато було поміж медиків, звісно. І поміж персоналу концтаборів. Але траплялися й просто вампіри, знаєте…

– Вейнбауме…

– Ні-ні, стривайте. У нас тут навіть є могила вампіра, Валек мав вам показати! Не показав? Не Валевської, а справжнього, як там його… Така просаджена плита і пролам у землі, й він із нього вибирається, коли молодий місяць. Як повний місяць – перевертні, як молодий місяць – вампіри, мусить же бути якийсь порядок, погодьтеся!

– Вейнбауме!

– Перепрошую, – сказав Вейнбаум і потер долоньки, – захопився.

Свічка перед Мареком згасла, але Марек так і сидів у темряві, поклавши руки перед собою. Беата, вправно рухаючи гарним тілом, поміняла свічковий каганець. Білою рукою вона зачепила білого пішака, і той покотився столом. Марек не звернув уваги.

– Ви буваєте на тандиті? Ну, там, де колекціонери збираються?

– Юначе, я не цікавлюся антикваріатом. Я сам – антикваріат.

– І все ж. Там є один такий, у чорному пальті. Гадаю, він і влітку в ньому ходить. Із портфелем.

– А в портфелі – предмети юдейського культу? Цього знаю, – сказав Вейнбаум.

– Він хто?

– Ніхто. Голос. Вісник.

– Скільки йому років?

– Скільки років може бути віснику? Сто, тисяча… ніскільки. Вісник з’являється, коли треба передати вість. Вісник і є вість.

– Кабалістика якась.

– Певна річ, кабалістика, – погодився Вейнбаум. – А ви як думали?

– Він казав про бійню у дворі Сакрекерок.

– Так, – погодився Вейнбаум, – бійня. У гетто їх було двісті тисяч. Чому вони не опиралися? Чому дозволили зробити із собою таке? Як ви гадаєте? Адже двісті тисяч – це дуже багато.

– Жінки, діти. Старі.

– Добре, ділимо на десять. Залишається двадцять тисяч. Двадцять тисяч дорослих сильних чоловіків – це теж багато.

– Вони боялися за своїх близьких.

– Просто у них все відбирали по крапельці. Ти чув, вони забороняють нашим жінкам користуватися косметикою? Нащо моїй Розочці косметика? Ти ж бачив, який у неї колір обличчя! Потім забороняють ходити по тротуарах, потім начіплюють жовту зірку… Потім зганяють у гетто. Ну нічого, поживемо у гетто, в нас у юденраті сам реб Шломо, він, щоправда, дуже здав останнім часом, та і я щось поганенько почуваюся… Ось тут болить. І ось тут. Якби я поїв курочки, все б минулося, але де тепер дістанеш курочку? А Розочка вагітна знову, ви знаєте? Ну й потім… може, ще пронесе. Це ж божевілля, як воно може тривати довго? Господь усе бачить, він не дозволить скривдити. Ми ж